УкраїнськаРусскийEnglish
Кам'янець-Подільський
Переказати кошти для допомоги Збройним Силам України з платіжної картки (Національний банк України)
 
Пульс Кам'янця-Подільського на Facebook - група Камянець-Подільський Онлайн
 
У календарі:
Нема подій

Автор: VLATKA
avatar Опис:
Автор: 
25 лютого виповнюється 140 років від дня народження великої української письменниці Лесі Українки. Повсюди відбудуться урочистості, під час яких у президіях поважно сидітимуть суворі академіки та професори, а в залах дріматимуть студенти й аспіранти. Але класики тому і є класиками, що вони мають сприймаютися як живі сучасники. Тому, за сприяння видавництва "Смолоскип", українські мистці відзначать цей ювілей трохи по-іншому.

25 лютого, у п'ятницю, о 12.30 біля пам'ятника Лесі Українці (100 мертів від метро "Печерська") відбудуться грандіозні поетичні читання "140 рядків для Лесі", участь в якому візьмуть не менше ніж 14 найкращих українських поеток. Шановні мисткині розпочинатимуть виступи з десяти Лесиних рядків, а продовжуватимуть власними творами.

До участі запрошені:

Оксана Забужко, Марічка Матіос, Наталка Білоцерківець, Світлана Поваляєва, Людмила Таран, Олена Степаненко, Наталка Позняк-Хоменко, Марина Брацило, Юлія Стахівська, Карина Тумаєва, Богдана Матіяш, Галина Ткачук, Галина Глодзь, Олена Гусейнова, Настя Білоуська, Оксана Яблонська, Ірина Шувалова, Оксамитка Блажевська, Олена Максименко, Світлана Богдан, Анна Малігон, Катерина Луганська.

Письменники чоловічої статі цього разу здійснюють лише організаційну та інформаційну підтримку.

Окрема подяка Братам Капрановим!

Довідки за телефоном: 067 538 90 41.
Автор: 

                                                                                                                                                                                                                                                Фейлетон про втрачених коней та музейних науковців.



 


 

Дійові особи:
- Павло Фе - відомий гротесковий персонаж українського музейного простору, видатний науковець, директор музею. Дає ляпаса здоровому глузду – втрачає, а потім шукає музейних коней.
- Музейна комісія (створена по наказу Павла Фе для пошуку коней) у складі: баби Ліди, що є, власне, старою немічною бабою з ковінькою та простроченою візою на відвідування наукових закладів. Вона за звичкою вважає себе науковцем, хоча із задоволенням займається й господарською діяльністю; ще два науковця-пенсіонери. Імена не збереглися та й не важливі, бо діяльність їх досить умовна. Вся комісія довіряє директору, любить Україну і халявні кавуни.
- Василь Леопардович - старший конюх приватної конюшні, що поряд із музеєм. Любить коней, Україну, самогон. Добрий та щедрий.
- Слідчий прокуратури - молодий та перспективний оперативник. Знає закон, любить Україну, коней, але, скоріш за все просто поважає їх та прагне, щоби вони завжди були на своєму місці.
- Коні перші – музейні (чотири та одне лоша). Їх мав та втратив музейник Павло Фе.
- Коні другі – господаря конюшні. Пасуться собі поряд та не переймаються вищезгаданою темою.

Події відтворені з усних переказів співробітників відомого музею


В одному Національному музеї зникло четверо коней та маленьке лошатко (Оппа-на!). Рік тому зникли (ще раз – оппа-на!!! Чи іг-го-го, трясця його матері…). Де вони були-ходили – ніхто не знає. Але ж знайшлися «розумники», що питали-перепитували про коней, поки цих допитливих не позвільняли з роботи.

Та ось прийшли інші перепитати, з погонами люди, позбавлені гуморної уяви: «Де коні, пане Фе? Де ж твої коні, вражий сину?» - Не знаю, - каже вражений, вражий син, - мабуть десь тут поряд пасуться, але зразу не видно… Аж тут поряд гледь, чиясь конюшня. О, тут наші коні (мабуть). Зажевріла примарна надія – коні точно тут (а гдє же оні по-вашему). По приказу Павла Фе до конюшні була направлена спеціально обучена комісія у складі досвідчених музейних пенсіонерів. Досвід пошуку коней був набутий протягом років тривалих тренувань, шляхом перемог та поразок. Внутрішній голос невгамовно нагадував про те, що коні є! Їх не може не бути, бо на паперах вони є, більш того, вони неодмінно мають бути, бо хто ж тоді по-вашому кожного місяця з’їдає повноцінну норму фуражу? Хто?!

Біля високого паркану поважну комісію зустрів старший конюх Василь Леопардович. Посольство від Павла Фе застало Василя саме за розгрузкою воза – там серед гною красувалися херсонські кавуни. Їх не продали та викинули серед поля оптовики з півдня. Василь вчинив як справжній господар - дбайливо зібрав все до ягідки та виклав у м’якому навозі. Кавуни ліниво вилискували на сонці та манили хтиве око переповнених авітамінозом музейників.
- А що то у Вас у возі, кавуни? - Не втримався один з посольської бригади?
- Ти в нього про коней запитай, - перебив його інший! – Ей, де наші коні, кажи!
- Як Вас зовуть, шановний? - улесливо перепитала старша з комісії, баба Ліда, - Ми тут коней своїх шукаємо, музейних, не бачили?
Василь не звик до такого динамічного діалогу і щоб не зробити стилістичну помилку сплюнув та пішов у сторону конюшні.
- Чекайте-чекайте, - зупинила його баба Ліда, - ми не хотіли Вас образити. Робота така – шукати коней. Наука-наукою, знаєте, а коні треба знайти… Хто ж, як не ми? Я бачу, Ви людина компетентна, освічена. Ви не читали, до речі, мою останню книгу - там все про фольклор?
-
Така увага до своєї скромної персони переконала Василя у продовженні спілкування з науковим бомондом: Які коні? - насторожено перепитав Василь. При цьому він намагався зберегти «харошу міну прі плохой ігри» – за спиною в нього на полі паслися кілька коней господаря конюшні. Василь точно знав, що то не музейні коні. Але після вчорашнього самогону внутрішній світ паралельно боровся із почуттям вини – у людей зникли коні! Ні, це не я! Не знаю, не брав! Казань брав - Шпака, тобто коней не брав!

- Беріть кавуни, - зненацька сказав Василь і з надією подивився науковцям в очі.
- Спілі? – перепитав один музейник.
- Спілі, спілі, - зрадів Василь, - беріть.
- А два можна? – м’яко перепитав сивий чоловічок з вусиками. Маленькі його очиська з надією забігали туди-сюди, нижня щелепа підступно випереджала верхню.
- Можна, - подумав Василь, - Ви директор, Вам все можна.
- А коней, значить, не бачили? – нагадала баба Ліда, визволяючи з гною великого смугастого велетня-кавуна.
-
Василь мовчки та водночас переконливо розвів руками і створив вираз на обличчі в стилі «та я шо, бл..ь, брехать тобі буду?».
Переповнена кавунами та тяжкими думами про коней делегація почвалала геть від конюшні. «Де ж, бл..ь, їхні коні? - подумав Василь, - ба, нема… Жаль».

- Жаль-жаль, - співчутливо пробуркотів молодий слідчий, - а коней треба знайти. Час, що у Вас є, пане Фе – це коні, яких у Вас нема. До зустрічі!

P.S. Після другого походу до конюшні Павло Фе знову не знайшов там музейних коней. Ображений він наказав відрізати воду та електрику від підозрілого закладу.


Використанно Народний Оглядач http://observer.sd.org.ua © «Студія Мистецьких Ініціатив»

Читати повністю »
Автор: 

У Львові відбувся шестигодинний Всеукраїнський письменницький марафон «Рідною мовою».

Міжнародний день рідної мови, 21 лютого, українські літератори, співаки, актори та усі небайдужі відзначили Всеукраїнським письменницьким марафоном «Рідною мовою». Львівська міська рада на один день перетворилася на осередок вияву громадянської позиції. А випадкові перехожі на львівській площі Ринок завдяки гучномовцям, що «наповнювали» вулиці словами, сказаними в рамках марафону, ставали свідками та співтворцями акції на підтримку української мови та проти цілеспрямованих дій влади, яка утискає її у всіх сферах.
Шість годин поспіль з трибуни великої сесійної зали Львівської міськради звучали поетичні та прозові рядки, українські пісні та заклики стати на захист рідної мови, яку, як не парадоксально це звучить, сьогодні треба захищати на її ж землі. Зібралося близько п’ятдесяти письменників різних поколінь – від наймолодших літераторів до знаних метрів, класиків української літератури – Роман Іваничук, Ніна Бічуя, Олег Лишега, Василь Герасим’юк, Ігор та Ірина Калинці, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Іван Малкович, Галина Вдовиченко... Ті, хто не зміг з тих чи інших причин особисто засвідчити свою підтримку марафону та ініціативі, зокрема Марія Матіос, Оксана Забужко, Лариса Денисенко, Ірен Роздобудько, Марія Бурмака, надіслали листи-звернення. До львівської ініціативи долучилися міста по всій Україні. Аналогічні марафони відбулися у Дніпропетровську, Донецьку, Кривому Розі, Луганську, Ужгороді, Тернополі...

Стартував марафон «Рідною мовою» Гімном України, який виконала вокальна формація «Піккардійська терція». Її художній керівник Володимир Якимець зазначив, «що відміна 50-відсоткової квоти для української музики у радіоефірі – яскравий факт неприйняття української музики як такої, а українська пісня, як і українська мова – невід’ємні складові української культури». Услід за «піккардійцями» слово брали й інші учасники марафону, кожен з яких обирав власну форму вираження говорити про наболіле, – читав власні поетично-прозові рядки, цитував інших... Не лише імениті літератори мали доступ до трибуни, сказати своє слово міг кожен: так, хлопчик Віталик зачитав вірш, який написала його мама, – про любов до рідної мови...

Поетеса, видавець, організатор марафону Мар’яна Савка з трибуни зачитала «Звернення українських письменників до співгромадян у День рідної мови»:

«Ми живемо в державі, що зветься Україною, – і стаємо свідками повзучої політичної війни проти цінностей, що складають підвалини української ідентичності. У час цього непростого випробування для кожного громадянина нашої країни ми звертаємося до вас із закликом не мовчати – і демонструвати свою громадянську позицію скрізь і завжди, де й коли виникає загроза для конституційних цінностей української держави. Пасивна позиція українських громадян сьогодні - вже завтра може обернутися гуманітарною катастрофою. Країну роз’єднує не мова, українська чи російська, країну роз’єднує провокаційна, агресивна українофобська політика уряду, що старою як світ тактикою «розділяй і владарюй» намагається відволікти увагу народу від власних економічних та дипломатичних поразок. Провокації набули характеру лавини. Закриття українських шкіл на сході України лицемірно видаються за «оптимізацію витрат». З підручників історії вириваються сторінки, залиті кров’ю наших предків, котрі поклали своє життя за те, щоб ми сьогодні жили в незалежній суверенній унітарній державі. Голодомор, геноцид Сталіна проти українського народу, нашу найбільшу національну катастрофу, від наслідків якої Україна потерпає донині, цинічно називають всього-на-всього наслідком неправильно проведеної колективізації. Зі шкільної програми вилучають «незручні» для влади твори.

Тим часом концепція літературної освіти в загальноосвітніх школах дописується невідомими авторами на користь російської літератури, в тіні якої начебто визрівала українська, що є не тільки відвертою історичною неправдою, а й прямим приниженням вартості української літератури та її геніїв. У радіоефірі давно не знайти української музики, телевізійний простір забитий російським «секондхендом», великі книжкові мережі в Україні належать російським власникам, які дбають про інтереси російської книги. Як у колоніальні часи, нас знову намагаються переконати, нібито український творчий продукт, який більшості українців елементарно недоступний, просто «не конкурентний». На 20-му році після розвалу радянської імперії нам знову намагаються прищепити почуття меншовартості, «неформату» – неформату всього українського...”.

“Справа, яку ми розпочали, - своєчасна і актуальна, - зауважила Мар’яна Савка. - У День рідної мови нам, письменникам України, треба об’єднати свої творчі голоси і громадянські позиції для того, щоб висловити своє слово на підтримку і захист рідної мови. Суспільство готове висловлювати свою позицію. За один тиждень ми організували цей марафон, а за один день було зібрано під зверненням більше 120 підписів українських письменників, музикантів, публіцистів”. “Нам йдеться не про політику, а про цінності, громадські, суспільні цінності, захищені Конституцією, - додала поетеса, співорганізатор акції Маріанна Кіяновська. - Засвідчуємо і захищаємо права тих, хто пише, читає, хто думає рідною українською мовою”.

“Нас турбує стан і небезпека, яка загрожує нашій українській мові, - зазначив видатний український письменник Роман Іваничук. - Останнім часом все більше переконуємось у тому, що нашу мову треба захищати. Не просто розмовляти нею чи думати, що якось воно буде. Мусимо захищати українську мову, тому що з кожним днем потужніше йде натиск і обмеження її прав. Постанови, резолюції, бажання Міністерства освіти, яке очолює відомий українофоб Дмитро Табачник... Нахабно і безпідставно закриваються українські школи на Донеччині. Такі дії мотивують якоюсь “оптимізацією”. Але це все підтасовка, спеціальний натиск на українську мову і заходи для тотальної русифікації того і так зрусифікованого регіону. Вчителі однієї з закритих шкіл заявили, що, якщо продовжуватиметься тенденція закриття українських шкіл, влаштують самоспалення. Маємо боротися іншими методами, щоб не допустити такого їхнього кроку... Влада встромляє в тіло України і українців голки і дивиться, наскільки глибоко їх можна засунути, доки не заболить нестерпно і український народ не закричить. Слухайте, люди, чи нас уже нестерпно не заболіло, що ми у своїй незалежній державі мусимо боротися за права українців? Треба усіма дозволеними засобами боротися з цією небезпекою, бо скоро ми почуватимемось чужими на своїй землі, як писав Тарас Шевченко, “на нашій, не своїй землі...”. Сподіваюсь наша розмова дійде і до вух президента, бо хочу донести до нього свою тривогу і заявити про свої вимоги: звільніть Україну від Табачника і йому подібних, доки ви будете дратувати і ображати нас, і оберніться нарешті до нас обличчям...”. “Ми опинилися перед загрозою вбивства не держави, а сутності духовної держави, - наголосив з трибуни Роман Іваничук. - Наша держава незалежна - ззовні її ніхто не зачепить. Але державу можна вбити зсередини, знищивши її дух: мову, релігію, історичну правду. Над цим і працює наш сусід. Зараз праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” набирає більшої актуальності, ніж будь-коли”.

Читати повністю »
Автор: 

 

Українці думають, що якось воно буде. Вибирають тих самих, а потім питають, що робити. Наступного разу треба вибрати справжніх людей і взяти їх під контроль. 31 січня в театрі ім. Івана Франка відбувся творчий вечір Ліни Костенко та презентація її нового роману "Записки українського самашедшого". Захід зібрав величезну кількість глядачів. Їх було явно більше, ніж міг умістити зал. Всі, кому запрошення та контрамарки не перепали, мали змогу дивитися пряму трансляцію вечору на великому екрані на вулиці біля театру. Що характерно, творчий вечір привабив не лише богемну та інтелігентську публіку, але й політичну тусовку. В залі можна було розгледіти політиків усіх мастей і розмірів: від Тимошенко до Бенюка. Ліна Костенко разом із донькою Оксаною Пахльовською та видавцем Іваном Малковичем протягом двох з половиною годин спілкувалася з читачами. Вона відповіла на записки та читала свої поезії. Вечір закінчився автограф-сесією. Черга охочих отримати автограф вишукувалася від сцени аж до вестибюлю. "Українська правда. Життя" публікує низку найцікавіших цитат із виступу Ліни Василівни Костенко. Переважно це - уривки з відповідей на запитання читачів. Ці теми цікавлять людей. Вони звернулися за відповідями до живого класика української літератури.

  Про себе.

Я не пішла в підпілля - я пішла в роботу. Письменницька робота вимагає підпілля. Я вимикаю телефон, домофон, зачиняюся, зовнішнього світу для мене не існує - тоді я працюю. Моя відсутність давала можливість забути про мене, ніби мене нема в природі. Я дуже вдячна за те, що не забули.

Про творчий вечір.

Коли я погодилася на презентацію, то думала, що це буде десь у книгарнях, у бібліотеці... Я ніколи не чекала, що це будуть театри, великі зали, дуже багато людей в театрі та біля театру. Я дуже не хотіла, щоб люди стояли на вулиці, але всі не помістилися. Я переконалася, що поезія потрібна не тільки дивакам. Ось ці прекрасні люди в залі - це ж не диваки. Хоч бери й виступай на стадіонах...

Про роман "Записки українського самашедшого"

Коли пишеш, то це зовсім не відбувається логічно. В мене вдома залишилися стоси паперів. Головне - знати, що хочеш сказати. Це роман про нове тисячоліття. Я писала - і мені було важко. Хотілося, щоб читач нарешті розсміявся. Не можна працювати лише на негативному полі.

Про публіку

Згадайте, що було в 1960-х роках. Тоді люди приходили у великі аудиторії слухати українських шістдесятників. Ця атмосфера потрібна всім. Люди скучили за непідміненим словом. Люди скучили за собою. Бачите, яка зараз ситуація? Політики закликають до єдності, а єдності немає. Але в таких залах, як цей, я бачу єдність. У нас немає розбрату - культура та література єднають краще.

Про опозицію

Кажуть, у влади немає опозиції. Хай влада не турбується - опозиція є. Ми - опозиція. Нас поєднують не спільні інтереси, а спільні цінності.

Про громадянське суспільство

Зараз народжується громадянське суспільство. Це суспільство спокійної опозиції. Десь у мене є рядки: "Диригую вам спокій, бо іншої ради нема, бо інакше ця влада позводить нас всіх з ума". Не дамо цій зграї звести народ.

Про єдність

Коли ми разом, нас поєднує спільна аура. А потім кожен іде в своє життя. Але людина потребує свого кола. Якби існували такі кола, що об'єднували б, то була би інша ситуація. Хоча я абсолютно одна. не входжу в жодні об'єднання, вийшла зі Спілки письменників України. Але мені краще - я тут з вами.

Про президентів

Українці думають, що якось воно буде. Вибирають тих самих, а потім питають, що робити. Наступного разу треба вибрати справжніх людей і взяти їх під контроль. В інших країнах президенти - високоосвічені люди. От Помпіду у Франції впорядкував антологію французької поезії, заснував культурний центр... А у нас радіють, що президент і прем'єр-міністр змогли вивчити державну мову. Це не смішно - це трагедія. Це значить, що суспільство приймає образу.

Що робити українцям?

А чи не запізно українці питають, що робити? Треба було прораховувати з самого початку Незалежності. Треба було відстежувати, що з нею робиться. Ще в 1993 я написала: "Гряде неоцинізм, я в ньому не існую". Хто мене тоді почув?

Про Україну

Це геніальна нація. Давайте зробимо так, щоби цей народ більше не ображали. Давайте припинимо всі ідіотські речі, що відбуваються в Україні.

Про толерантність

Завжди треба поважати в собі Іншого. Привид ходить по Україні - привид шовінізму. Не тільки по відношенню до українців, а й по відношенню до всіх народів. Треба припиняти. Настав наш день гніву. Лінію оборони тримають живі.

Про освіту та молодь

Як переконати молодь не їхати з України? Це наша найстрашніша проблема. З початку Незалежності талановита кваліфікована молодь поїхала. Я знаю цілі університетські курси, що виїхали. Оце вранці та ввечері по радіо й телевізору говорять про виплату пенсій... Так, старих людей треба поважати, і пенсії треба платити. Враження, що в цій країні основною проблемою є виплата пенсій. Думати насамперед треба про молодь. Це майбутнє. Як переконати молодь не від'їжджати? В нас уже 20 років виховують молодь так, ніби не потрібно ні патріотизму, нічого. За ці роки розвинувся пофігізм - через нього молодь їде. Колись мені робочий, який прийшов щось полагодити в хаті, сказав: "Они просто умертвляют страну". Це сказала проста людина, молодий хлопець.

Про культуру

Даремно кажуть, що в нас немає літератури, немає читача, немає культури... Все у нас є. Для цього просто потрібне розуміння.

Про українську літературу

Зараз до влади прийшли антиукраїнські сили - там зараз одна нечиста сила. Те, що вони роблять із українською літературою, - це страшне. Нам треба не віддати те, що маємо. Я з глибокою байдужістю ставлюся до того, чи викреслюють мене зі шкільної програми, чи не викреслюють. Але зауважте - винен не тільки Табачник. Згадайте, що відбувалося з українською літературою силами тих-таки українських патріотів.

Про Марію Матіос

Марія Матіос - дуже талановита людина. Оце причепилися до письменниці та зробили погану справу... Раніше стояли собі обеліски - і ніхто з них не сміявся. А тепер побачать - і кажуть "фалос". Треба бути солідарними з людьми, яких переслідують.

Про шістдесятників

Колись на похороні Надійки Світличної я говорила про шістдесятників. Говорила, що помирають такі люди, що лінію оборони тримають мертві, що їхні могили - це окопи. Тоді я сказала, що тих шістдесятників було і лишилось так мало. За декілька місяців після того я прочитала інтерв'ю Тараса Компаніченка. Там Тарас дуже делікатно та інтелігентно дорікнув мені за ці слова. Він нагадав, що треба врахувати людей, які їх любили, їхніх батьків, тих, на кого можна було спертися, тих, кому можна було дорікнути. Тепер я хочу прилюдно вибачитися перед Тарасом Компаніченком. Дякую, Тарасе, за те, що ви дали мені цю радість усвідомлення. Сьогодні часом відчуваєш таким самотнім, а Тарас повернув мені радість відчуття людей. Головне - ви, а потім уже - ми.

Про чоловіків

В романі "Записки українського самашедшого" жінка головного героя сказала: "Мужчини моєї нації можуть схопитися за голову, за серце, за кишеню, за матню, але ніколи не вхопляться за зброю". Моя героїня сказала правду. Коли почалася Помаранчева революція, мужчини показали себе найкращим чином. Тоді я була рада визнати, що ця фраза не відповідає дійсності. Але сьогодні я думаю, що дружина мого героя може повторити ці слова.

Про Чорнобиль

Коли я ще була членом Спілки письменників, після котрогось засідання прийшла розсерджена, хвора... І подумала, що хай собі співають "Ще не вмерла Україна", а я собі поїду туди, де вона вже вмерла. І поїхала в Чорнобильську зону. Здається, така трагедія... Але з Чорнобильської зони я повернулася легка, весела, гармонізована. Я побачила там таку трагедію, порівняно з якою всі наші клопоти - дрібниці.

Про гармонізацію себе

Було би гарно, якби можна було сказати: "Все, зараз я себе гармонізую". Щоб можна було, як біцепси, накачати себе гармонією, красою та іншими гарними речами. Мені здається, що я не дуже гармонійна людина. Завжди щось відчуваю, щось переживаю, щось хочу зробити. Моє кредо: "А ти, Марку, грай". Так казала моя бабуся.

Про долю

Письменник повинен мати долю, а не кар'єру.

Ірина Славінська

http://www.pravda.com.ua  

Читати повністю »
Автор: 

Щовесни на території України великих розмахів набуває торгівля весняними рослинами – так званими первоцвітами.
Важких непоправних втрат завдає масовий збір першоцвітів – підсніжника, конвалії, проліска, цикламена та крокусу, що призводить до послаблення, а у невеличких місцезростаннях до повного пригнічення насіннєвого поновлення. Цінні першоцвіти занесені до Червоної книги України і будь-який збір їх або пошкодження суворо забороняється.
   Проте заборона ця ігнорується відкрито і нахабно. Дільці, які наживаються на знищенні рідкісних і зникаючих рослин, повинні зрозуміти, що, добуваючи собі гроші, вони позбавляють своїх дітей і онуків можливостей бачити цю красу в майбутньому.
До того ж, варто нагадати, що згідно зі ст. 90 Кодексу України про адміністративні правопорушення знищення видів рослин, які занесені до Червоної книги України, тягне за собою накладання штрафу на громадян від 340 до 510 грн. з конфіскацією незаконно добутого і на посадових осіб – від 510 до  850 грн. з конфіскацією незаконно добутого. За незаконне придбання та збут об’єктів рослинного світу, занесених до Червоної Книги України, ст.88-1, та 160  КУпАП передбачено накладення штрафу від 153 до 340 грн. Крім того, за кожну знищену червонокнижну ранньоквітучу рослину розмір компенсації за шкоду становить 1 мінімальну заробітну плату.
     Для припинення збору, перевезення та торгівлі первоцвітами, на виконання вимог Законів України та з метою захисту, відтворення видів рослин, занесених до Червоної книги, щороку навесні Державною екологічною інспекцією в  Хмельницькій області проводиться операція “Первоцвіт”.
                                                                                                                                                         Що робити? Кожен з нас має усвідомити особисту відповідальність у справі збереження рідкісних видів рослин. Головне, не бути байдужим і не проходити повз порушників; у разі виявлення фактів торгівлі первоцвітами потрібно обов`язково звертатись по допомогу до працівників міліції, якщо вони є поруч, або телефонувати 102 та викликати підрозділ ППС на місце незаконної торгівлі. Міліція зобов`язана реагувати на подібні виклики, зокрема, у рамках операції «Первоцвіт», яка триває в Україні.
І для журналістів. Практика показує, що працівники міліції дуже старанно виконують свої обов`язки, коли їх про це просить людина з посвідченням журналіста.

      Приєднуйтеся  до операції “Первоцвіт” заради збереження унікальної української природи та, зокрема, мальовничого Поділля.


Дизайн та розробка Logic Land Ltd.

Меню
Кам'янець-Подільський
Блог
Політика
Комуналка
Статті
Каталог підприємств
Фото
Пошук на сайті
Листівки
Форум
Фестивалі
Карта сайта
Веб-майстру
Групи
Гостьова книга
Бронювання готелів
Партнери сайту
Інформери
Кам'янець-Подільський online
Обмін лінками - отримати код »


Експорт новин
Новини (RSS 1.0)
Новини (RSS 2.0)
Блог (RSS)
Форум (RSS)
Хто на сайті?
сторінку переглядають:
14 гостей