УкраїнськаРусскийEnglish
Кам'янець-Подільський
Переказати кошти для допомоги Збройним Силам України з платіжної картки (Національний банк України)
 
Пульс Кам'янця-Подільського на Facebook - група Камянець-Подільський Онлайн
 

Автор: VLATKA
avatar Опис:
Автор: 

Цими днями працівника одеської ДАІ Олександра Швеця звільнили за те, що він охрестив українську мов "телячою".                         ...Зайвий раз дивуєшся, наскільки ж наші люди зробилися егоїстичними, що дозволяють собі відкритим текстом ображати і мову країни, в якій живуть, і всіх людей, які послуговуються нею щоденно. <em>Одеса – Одесою, здавалося б. Але насправді через аналогічне правопорушення могли б злетіти зі своїх посад чи не половина киян! Шкода лише, що обсяг пам'яті телефону не дозволяє записати на відео всіх… 

Один показовий випадок звільнення працівника органів внутрішніх справ жодним чином не залагодив питання неповаги до державної мови.   Ба, більше: деякі особливо затяті жертви радянської пропаганди, що на двадцятім році незалежності України продовжують жити за правилами червоної імперії, залементували про продовження українізації, насадження "профашистскіх настроєній" навіть чинною "біло-блакитною" владою. Ну, хоча б про її бездіяльність у поновленні прав "уґнєтьонних".   І не треба лізти далеко в пошуках прикладів.    Просто покатайтеся громадським транспортом у годину пік!

Вирішив поставити невеличкий експеримент над мешканцями свого рідного Києва… Точніше, не стільки над ними, скільки над собою – адже вже настільки звик до нерозуміння своєї українськомовності оточенням, що перестав узагалі помічати факти неповаги до себе.   Тож завдяки панові Швецю з Одеси мав чудовий день, об'їздивши столицю вздовж і впоперек найрізноманітнішими видами транспорту, заходячи чи не в усі принагідні крамнички й магазинчики в пошуках рідної мови.    Забігаючи наперед скажу: не знайшов.

1. "Западенцям" тут не місце

Розпочався мій невеличкий викривальний вояж Києвом із банальної поїздки Сирецько-Печерською гілкою метро.  Виїхавши на Південний міст, де на кілька хвилин з'являється покриття в мобільного телефону, вирішив дещо "завести" ранкову заспану публіку імітацією розмови по стільниковому: "Так, Сашко, привіт!.. Так, отримав. Та там усі ті документи російською, нічого не зрозуміло! Чого вони російською документи надсилають?! Ми що, не в Україні?.." Словом, такий собі гнів людини, яка буцімто не розуміє "братньої" мови – чим "ми" гірші за "них", що українською ні бельмеса?    Результат спектаклю не змусив довго чекати на себе.  Три чверті пасажирів – а особливо "місця в партері", які традиційно займають старші люди – невдоволено зиркнули на мене. Спершу мої попутники стримували емоції. Але невдовзі мимохідь таки вловив краєчком вуха невдоволене "западенци", що було кинуто мені напівпошепки однією з жіночок "віком за".                Дуже довго думав, чого ж мене сприйняли за приїжджого із Західної України? Ніби й характерного галицького "балаку" не маю, та й наче діалектизмів не вживав...   А відповідь насправді проста, як конструкція велосипеда.   Стереотип про "україномовність винятково Галичини" впродовж років нав'язувався народові інших регіонів "дбайливими" піарниками найрізноманітніших політичних сил чи окремих кандидатів: задля підвищення власних рейтингів політикани ладні на все.  І розділення України за будь-якою ознакою – у тому числі мовною – є "козирною картою" в їхніх брудних іграх.

2. Цитрина від помаранчі недалеко котиться

Як виявилося пізніше, ситуація в метрополітені була невеличкою розминкою.  Справжні пригоди розпочалися з мого прохання продати мені "соку цитрини" в одній продуктовій крамничці поблизу Золотих воріт. Опісля певного заціпеніння, що в нього поринула спантеличена продавщиця, я вислухав од неї цілий спіч, головною тезою якого стало останнє речення: "На сваєй чістай мові будіш со свайєй мамачкай размавлять!"   От тобі, читачу, і повага, і толерантність людей  роботі... А головне – усе ж правильно, на їхню думку.  Між іншим, невдоволення продавщиці, що його викликано винятково її незнанням мови, долучилися й покупці – обурювались, що я "своєй мовай" збираю чергу.    От так.  Біда, як відомо, сама не приходить. Перефразую: де одне правопорушення – там і ціла низка.  У тій горе-крамниці я став вимагати книгу скарг, яку мені надавати відмовилися. На прохання покликати директора продавщиця пояснила, що спілкуватися я буду лишень і тільки з нею, ні з ким більше, ніколи, ні за що, за жодних обставин і взагалі заледве не через її труп.  Урятував знайомий уже прийом – імітація розмови по мобільному, цього разу буцімто зі службою захисту прав споживачів. Пані коло каси вмить подобрішала й, з вибаченням за грубість, таки дала мені сік. Помаранчевий щоправда.   Проте близько, не сперечатимусь…

3. Меню та інші прикрості громадського харчування

Вирішив продовжити свої цікаві досліди в кав'ярні в районі Майдану Незалежності.  Ну, зайшов, сів як належить, закурив цигарку й після досить тривалого очікування отримав меню, написане російською мовою. На прохання замінити його українськомовною версією я дізнався, що такого в них у природі не існує.  Тоді, граючи дурника, раз-у-раз кликав офіціанта й просив пояснити мені значення тих чи інших слів із назв чи характеристики страв, перекласти їх українською. У нього виявилися певні проблеми з українською, тож перекладу слів "блинчики" і "клубничный мусс" я так і не отримав.  Урешті я таки "задовбав" офіціанта, що попросив мене податися геть. Вдумайтеся: усе через те, що вони не мають меню українською! Бавитися в розумного дурника мені сподобалося неймовірно. Продовжив уже просто неба. У лотку "Кава та чай" поцікавився, чи роблять вони віденську каву. "А вєдєнскую – ето какую?", – перепитала продавщиця. "Відень, пояснюю їй. – Місто таке. Столиця Австрії" – "Кофє по-вєнскі, што лі?" Мовчки киваю головою.  Пані схопила лють: "А шо, сразу так сказать сложно било?! Голову морочат тут… Нєт у нас!"

4. Київ – російськомовне місто

Вільний час скінчився, треба було човгати в справах буденних, тож стрибнув у метро й поїхав собі.  У вагоні в кишені задзвонив телефон, і я вже не удавано, а дійсно просив свого колегу написати статтю про русифікацію системи вищої освіти замість мене, бо, відверто кажучи, від мовних питань дещо втомився.    І тут стикнувся з незапланованим "швецем" – вродливою дівчиною десь мого віку. Вона, послухавши мою розмову, почала пояснювати з посмішкою, як же я помиляюся. "Київ – російськомовне місто, якщо ти не помітив!" – зауважила вона. А інші пасажири "за-ДА-кали"…     Так, дійсно, безглуздо відкидати, що маємо.    Столиця дійсно російськомовна, максимум – суржикомовна. Та чи позбавляє це права спілкуватися українською?!   Лишень упродовж кількох годин я стикнувся із чотирма – чотирма! – випадками неповаги через мову, якою звик спілкуватися. Причому щонайменше два з них – у магазині й у ятці з кавою – заслуговують на почесне звання "Синдром Швеця" і можуть потягти за собою відповідну розв'язку.  Але це саме той випадок, коли один у полі хоч і воїн, однак усіх не переможе. Утім, маємо позитивні тенденції.   Своїми мовними "реформами" владоможці активізували національну свідомість певної частини населення, що відзначають навіть експерти. Окрім цього, підростає моє покоління – те, котре не бачило "совка" і не звикло сліпо підкорюватися наказам "дяді".  От би нам іще трішечки поваги одне до одного…   Бо про яке там "Євро-2012" може йтися, якщо неспроможні навіть вивчити власної мови?! А англійська переважно взагалі, накульгуючи на обидві ноги, гепається й більше не підводиться…

Богдан Ковальчук, спеціально для УП                                              www.pravda.com.ua

Читати повністю »
Автор: 
8 грудня 2009р. о 15.00 у Кам'янець-Подільському міському Будинку культури ОЛЕГ ТЯГНИБОК зустрінеться з мешканцями міста.
Автор: 

Минулого тижня авторитетна міжнародна організація Transparency International («Міжнародна Прозорість») оприлюднила свій цьогорічний звіт. Україна зайняла 146 місце за рівнем корумпованості, розділивши цей «почесний» щабель з Росією та Зімбабве. На останньому 180-ому місці – Сомалі. Минулого року ми займали 134 сходинку. Що ж, з такими воістину «африканськими» показниками через рік-два у Чорному морі буде цілком реальним побачити кораблі з піратськими Веселими Роджерами на стягах. І заіржавілий Чорноморський флот при цьому не допоможе… Плюс можна ще долучити Зімбабве до «напівмерця» СНД чи ж до міфічного «словянського братерства»!

Ще кілька років тому ці показники багато кого обурили б: мовляв, як так? Країна, котра вийшла у кінці 2004 і в 2005 роках на перші шпальти світової преси як взірець громадянської мужності і демократії, навіть на позір не може пасти задніх серед затятих, системних країн-корупціонерів! Перед тодішнім лідером Ющенком один за одним почали відкриватися парламенти найрозвиненіших країн та асамблей світу – США, Німеччина, Євросоюз, Рада Європи, ООН… Західний світ дав нам карт-бланш щодо серйозної інтеграції в північноатлантичну цивілізацію. Президент тоді мав усі автократичні повноваження свого попередника Кучми; владних важелів засадити бандитів у тюрми було більше, ніж достатньо (плюс безпрецедентна народна підтримка); зрадливо-хуторянська «конституційна реформа» натоді ще не набрала чинності. Так, це був дійсно унікальний історичний момент – зламати хребта всемогутньому дракону корупції. Чимало з нас пам’ятає розгромний, ледь не епохальний антикорупційний виступ Президента Ющенка у Донецьку в лютому 2005. Власне тоді народилася тривка надія: нарешті цісару буде цісареве. Нарешті бандити отримають свій справедливий, заслужений ґешефт у вигляді жорстких нар та чефіру замість палаців, сталеварних-карбамідних заводів та «Мазератті» з джипами. Тоді багато хто подумав: нарешті політична воля та конкретна дія почнуть системно винищувати корупційного спрута, який зрісся з Україною настільки, що вже ледь не повністю абсорбував її у своє слизьке тіло. Що, нарешті, можна викинути на макулатуру або просто спалити профанні фоліанти численних «антикорупційних програм», написаних для окозамилення власних громадян та запобігання-впокорення сліпого й жорстокого народного бунту. Та ж бо ні. Як виявилося, помаранчевому народному героєві не судилося увійти в історію Устимом Кармелюком, Олексою Довбушем, Робін Гудом чи Тілем Уленшпігелем. На заваді постала… узвичаєна любов до магічного чаю з олігархічним медом. І як не називай ту донецьку чайхану – хоч японською «чайною церемонією» – а вона-таки стала початком кінця колись полум’яного майданного революціонера. Власне, як і багатьох тих, хто стояв з ним поруч на революційно-номенклатурній трибуні, а потім отримував зі щедрого барсько-кумівського плеча крісла чи еполети. І так само медово «чаював» пізніше за мурами ледь не китайсько-імператорських палаців -- з тими самими тузами із незмінної топ-корупційної колоди країни. Ну а зрив даху від владного крісла, ілюзорної манії величі й вседозволеності – то вже стало природною психологічною похідною для наших захалявно-маргінальних політиків.

І коли нині хтось з vip-державних мужів чи новоявлених «княгинь» лишень розкриває свої солодкі вуста й починає говорити про необхідність боротьби з корупцією, або ж звітує про успіхи цієї боротьби у вигляді арешту суддівського офірного цапа чи дрібних хабарників з містечкової «банди Сахна» (А. Головко), то у пересічного громадянина перед очима виникає лише одне: звіриний оскал чиновника. В якому би кріслі він не сидів – від ЖЕКу до президентського офісу. Адже ледь не кожен бізнесмен як «отче наш» щомісяця відкладає ледь не половину прибутків на «чорну касу» для «вирішення питань» у численних фіскально-митарських і контролюючих адміністраціях. Кожен досвідчений адвокат називає конкретну суму для вирішення насущних питань і захисту конституційних прав і свобод у судах всіх рівнів. І радить туди не звертатися, якщо немає цієї суми. Кожен лобіст знає, де сидить «фазан» і скільки йому потрібно «відстьобнути» на африканську забарвленість його пір’я (справедливо заслуженою окрасою якого була би достоту народна смола). А головні редактори мас медіа вже давно зарубали на носі, що журналістські розслідування можна проводити лише щодо ворогів та конкурентів реального власника видання чи каналу, його партнерів та друзів… Ну а рейдерські захоплення, дерибани комунальної землі на сесіях місцевих органів чи приватизаційні спектаклі для навколишніх лохів, даруйте, власних громадян вже давно не є інформаційними приводами. Вони вже давно нікого не цікавлять, бо відбуваються ледь не щодень!

Один високопоставлений чиновник з Кабміну, котрий працював ще у команді Кучми ледь не скаржився автору цих рядків на те, що, мовляв впроваджувати системні економічні реформи в цій країні не дає тотальне безвладдя. Йшлося, передовсім, про неможливість якось вплинути на місцевих феодалів, які, за нинішніх конституційних розкладів, не підпадають під премєрсько-виконавчу вертикаль. Було також згадано, як лише один дзвінок прісновідомого Данілича змушував тремтіти усіх на місцях і миттєво знаходити «з повітря» необхідні гроші, ресурси та політичну волю для вирішення місцевої конкретики. Гроші, яких, зазвичай, як плачуться чиновники, у державі катма. Звісно, така ностальгія виглядає цілком виправданою за нинішніх обставин. Особливо, після того, як соціалістична (читай, «дрібно-торгашеська») конституційна реформа грудня 2004 року кинула державну систему в корупційне болото хаосу та безвладдя. За якого громадянам, котрі живуть на одну зарплатню (якщо, звісно, її їм виплачують) немає до кого і куди апелювати у разі нещастя або проблем – ні до Президента, ні до Премєра, ні до парламенту… Так само – ні до судів, ні до преси. Бо ж усі вони – безвладні. А отже – бездіяльні і безвідповідальні. Ось і отримали квазієвропейську систему «стримувань і противаг» у суто українському, спотвореному виконанні! Про вплив якої на карколомне зростання корупції і злочинне знищення -- на очах у всього світу – української держави ще, впевнений, будуть написані вибухові історичні дослідження. Дай Бог, щоб ще лишилося кому їх читати!

При цьому виглядає дивним, чому комуністи активно не використовують у власній шкурній боротьбі «типу за народ» таку собі привабливу ПР-фішку: мовляв, хотіли, шановні, демократію, то отримуйте зімбабвійську корупцію! Адже, куди правду подіти, навіть за «дорогого» Леоніда Ілліча найвища корупція зводилася до «державних дач» і «персональних пенсіонерів». Що маємо нині? Це все одно, що порівнювати іграшкових солдатиків з реальною бойовою армією. Всі прекрасно памятають, що анекдотичний генсек грався здебільшого розширенням грудної клітини для подальшого обвішування себе рідного черговими орденами й медалями. Втім, навіть він, усемогутній владар однієї шостої земної кулі, не міг дозволити собі загарбати державну резиденцію, скажімо, під назвою «Межгіря». Чи побудувати замок на південному узбережжі Криму з кількома злітними майданчиками для гелікоптерів! Або ж уявіть, лишень, саму гіпотетичність ситуації, за якої, скажімо, заступник Голови КДБ має незаконний диплом випускника МДУ! Це можливо? Та ж цього навіть славетний Герберт Уелс не зміг передбачити у своїй «Росії уві млі», скажете ви…

Найсмішнішим же у цьому шулерсько-кидальному розкладі є те, коли нинішні, ледь не «соросівські» українські мільярдери, починають «втулювати» народу, як вони заробили свій перший мільйон на випіканні пиріжків або ж на розвантаженні автомобільних шин! А найсумнішим і найфатальнішим вимальовується те, що «основний інстинкт» корупції став ледь не домінантою національного менталітету, а отже – стійкою і, як виявляється, непереборною моделлю соціальної девіантності. Простіше кажучи, відхилення, а точніше – збочення. Хіба ж не стало вже неофіційно унормованою реакцією на оскал чиновника з табакерки миттєве протягування йому конверта з хрусткими номіналами. Це вже, даруйте, закріпилося на рівні умовного інстинкту собаки Павлова! Або застосування як «аз єсьм» відкатних схем для отримання бізнесменами вигідного держбюджетного контракту… Або ж існування достоту економічно-первіснообщинного ПДВ з прогонами повітря через іржаві податкові труби… Немає сенсу продовжувати цей потворний перелік. Бо «несть йому числа», як записано в Біблії. “Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй” – як писав російський поет Василь Тредіаковський у поемі «Телемахіда».

Власне ж, найголовнішим опертям цього корупційного монстра є увесь той страхітливо-бездонний масив законів України, завдяки кричущим протиріччям, заплутаним формулюванням і полісемантично-розмитим дефініціям якого правосуддя перетворилося у нас на перманентне «різдво» з багаточисленними вертепними колядниками і мішками. Женці ж цього далебі «нетрудового» врожаю ( які більше схожі на казкових Омельок на печі з чарівними щуками) до того ж ще мають рахманний статус «недоторканних». Тож скільки б не писалося «антикорупційних» опусів – усі вони будуть все одно злизані й перетравлені вітчизняними «священними коровами». Чи є у когось сумніви щодо цього? Чи ж повірить хтось із серйозних, осудних, зі здоровим глуздом людей, що, наприклад, ініційована недавно Кабміном і оприлюднена першим віце-прем’єром О. Турчиновим чергова «протиспрутна» програма уряду хоч на йоту подолає корупцію за нинішньої системи влади (вірніше, безвладдя)? І як можна подолати корупцію не знищивши її осердя – тобто, для початку не провівши цілковитої санації українського корупційного законодавства? Якщо вже прогавили, на відміну від наших сусідів із колишнього соцтабору, люстрацію, котра завдала вагомого удару посткомуністичній корупційній пухлині, не довівши, як у нас, до метастазів. Втім, виникають величезні сумніви, що з цим непростим, ледь не «асенізаторським» завданням зможуть впоратися численні набундючені своїми званнями й титулами професори й кандидати з різних державних юридичних інституцій. Наочний приклад маємо з Конституцією. Тисячі сановних і іміджево-просунутих юристів не в змозі навіть випрацювати текст людської, наріжної, такої, що «навіки» -- Конституції, справді загальнонаціональної суспільної угоди. Що вже там говорити про антикорупційну «санацію» достоту гігантських «льодових» масивів вітчизняного законодавства?

У цьому контексті згадаймо, лишень, як продукувався текст багатовікової Конституції США. По суті, її проект розробили три людини – Александер Гамільтон, Джеймс Медісон та Джордж Вашингтон. Із часу прийняття Конституції США у 1788 році (а це – більше, ніж два століття!) було прийнято всього-навсього 27 поправок до неї.

Мало в кого викликає сумнів і той факт, що жоден із кандидатів у Президенти України не розробив і не вклав у свою виборчу програму системний та дієвий концепт подолання корупції на всіх рівнях. На жаль, маємо численні пустопорожні переспіви з попередніх «програм», які рясніють штамповано-заїждженими формулюваннями, що вже всім набили добрячу оскомину. А ключовими, наріжними «фішками» в них, як у тисячах схожих мертво-казенних документів, випирають словеса на кшталт «підвищити», «посилити координацію», «сприяти поліпшенню передумов створення» etc. Деякі прихильники «піночетівської моделі» вважають, що корупцію можна подолати точковим методом, за допомогою такого собі політичного шиацу. Спіймав, наприклад, чиновника на хабарі у сто тисяч зелених, встановив на Майдані Незалежності гільйотину і відрубав у режимі «живого» ефіру голову… Оскільки ж особливість корупції по-українськи -- у її гіперсистемності, то існує стовідсоткова впевненість, що вийде достоту як у міфі про Медузу Горгону або як у казці про Змія-Горинича. Відрубуєш одну голову, а натомість виростає десять! Але навіть якщо уявити бездоганну, безжально-дієву і комплексну програму подолання корупції у майбутнього Президента, то шансів у її втіленні у нього буде стільки ж, скільки у спробі поцілувати, м’яко кажучи, власну потилицю. Бо ж президентське крісло, за яке так затято борються наші політичні тузи та джокери, є, за нинішньої Конституції, не більше, ніж fata morgana, фантом влади. Все дуже просто, як за нинішньої політичної практики (абстрагуючись від особистостей): Президенту не дасть витягти країну з корупційного смоляного казана Премєр, останньому не дасть виборсатися з киплячої твані Президент, а смоли до казана підливатиме парламентська опозиція. Так нинішня система «стримувань і противаг» по-українськи буде, окрім згаданого законодавчого підґрунтя, тривким і перманентним осердям країни, в Конституцію якої за нинішнього стану речей слід записати: «Керівною і спрямовуючою силою державного ладу є корупція».

Так що новообраному Президенту без повернення собі колишніх повноважень шляхом кардинальної зміни Конституції (про що відкрито не говорять, але таємно мріють ледь не всі кандидати) залишиться лише пити солодко-приторний медовий чай в олігархічному саду Восьминога (перефразовуючи великих «The Beatles). І вдавати, що він бореться і долає корупцію.

                                                                                        Андрій Коваленко

 

P. S. Минулого тижня мільйонів українських і російських футбольних уболівальників спіткали глобальний облом і розчарування. Сусіди по світовому корупційному індексу цілком закономірно не потрапили до фіналу ЧС-2010 у ПАР. Але ж не така велика біда, друзі! Зате вийшов Гондурас. Він нас там і представлятиме. Тож, будемо вболівати за Гондурас!

Image
Читати повністю »
Автор: 

Не вистачає матюків, перепрошую, слів, щоб передати увесь розпач від учорашньої поразки збірної – в матчі, який мав усі шанси стати гучним знаком оклику і підсумком дворічної боротьби за вихід на ЧС. Вчора нам залишалось зробити останній крок. Позаду – Білорусь, Хорватія, омріяна перемога над Англією в Дніпропетровську, вдалий, як нам здавалось, жереб, який вивів у суперники українцям підстаркувату й відверто посередню за європейськими мірками збірну Греції. Після сухої нічиєї в Афінах перемога здавалась ближчою, ніж будь-коли. Тричі поспіль, в 97-му, 99-му та 2001-му роках злий фатум у вигляді стикових матчів не дозволяв Україні поїхати на чемпіонати Європи та світу, тож ми сподівались, що цього разу все буде інакше і новенький, наразі щасливий для «Шахтаря», донецький стадіон принесе збірній удачу.

Втім, власне гра народила зовсім інші емоції, а саме: негатив, занепокоєння, роздратування, злість, зрештою, гнітючий відчай. Оминаючи перипетії самого матчу, хотілось би зосередитись на речах, які мають опосередковане відношення до футболу, але, так чи інакше, вплинули на остаточний результат.

В 97-му збірну України поховав суддя Петерсен, в 99-му були два кошмарних матчі проти Словенії, сніг у Києві і затьмарення, яке найшло на Олександра Шовковського, в 2001-му – на голову сильніша за нас збірна Німеччини. Зараз вже можна говорити впевнено: 18 листопада 2009 року ми поховали себе самі. І на жаль, не лише на полі і не лише протягом матчу.

По-перше, як могло так статися, що на вирішальному матчі трибуни «Донбас-арени» були напівпорожні? Мені тисячу разів начхати, хто саме винен, Суркіс або Ахметов, адже результат один на всіх і ті публічні розбірки, що вони влаштували напередодні матчу, нікому не пішли на користь і ні до чого не призвели. Українська влада вміє і любить показово, з популістськими заявами на язиці і дулею в кишені, витирати ноги об людей, але це було навіть занадто... В день матчу в касах стадіону спокійно лежали квитки за... 600 гривень і більше. Який простий вболівальник може дозволити собі дивитись футбол за такі гроші?! Невже політику реалізації квитків (і це після нещодавнього скандалу в Дніпропетровську, коли квитки на матч Україна – Англія просто зникли з кас) так важко врегулювати? Невже це так складно – надрукувати квитки і пустити у продаж за європейською схемою, через каси та інтернет? Навіщо цей шантаж та інтриги, ці недолугі спроби, скориставшись ажіотажем довкола гри, за будь-що нарубати максимальну кількість бабла? Найцікавіше те, що, зробивши квитки хоч трохи дешевшими, ФФУ заробила б ті самі гроші за рахунок більшої кількості вболівальників, а збірна отримала б додаткову – таку потрібну – підтримку. Яскравий професіоналізм функціонерів та чинуш вкупі з жадобою наживи на національних інтересах країни вкотре дали про себе знати. Якщо комусь і належить рвати на собі волосся, то це їм (звісно, вони ніколи не будуть цього робити). 31 тисяча вболівальників на стадіоні, який вміщує удвічі більше – їхня пряма провина. «Було враження, що ми граємо не в Україні, а на нейтральному полі» – сказав Олексій Михайличенко на прес-конференції після матчу.

По-друге, навіщо увесь цей цирк, який відбувався на стадіоні? Ці дебільні оголошення: «на матчі присутній лідер партії такої то...», брежнєвські махання руками з трибуни і пафос, який швидше виглядає дешевим піаром? Не впевнений щодо Проффесора, але Гарант точно ніколи не був футбольним уболівальником і на матчі приходить виключно з міркувань політичних (на відміну від Леоніда Кучми, який – і це добре відомо – любить футбол і на трибуні з’являється ще й з метою повболівати). Стає смішно і гірко водночас, коли після чергового «на матчі присутній...» стадіон одностайно вибухає гучним свистом. Гидко, коли дорослий мужик, в даному випадку Я та Ю, настільки себе не поважає, що клеїть дурня на трибуні й махає руками в часі, коли 31 тисяча людей в один голос посилають його на три літери.

Мушу сказати, мені не сподобалась атмосфера ані до, ані протягом матчу. Якщо суто формально шанси України на перемогу виглядали більш ніж пристойними, то протягом гри вони стабільно танули, аж до повного нівелювання в кінці. Мені не жаль Суркіса, Ахметова, Ющенка, Януковича чи будь-кого іншого, включаючи більшість футболістів, які, будемо відвертими, провалили гру, зігравши нервово й безвільно водночас, але є людина, якої мені жаль найбільше.

Андрій Шевченко, найкращий український футболіст останніх 10-15 років, жива ікона для вболівальників. Протягом всього відбіркового циклу, він, незважаючи на проблеми в клубі, відверто витягував нашу команду, забиваючи в найважливіші моменти, коли збірна Михайличенка стояла на порозі прірви. За великим рахунком, це він – своєю фантастичною майстерністю і самовіддачею – за шкірки витягнув Україну в плей-офф. Це завдяки йому Я та Ю дістали змогу пропіаритись на трибунах «Донбас-арени». Андрію – 33 роки, Чемпіонат світу в ПАР міг би (і мав би) стати для нього останнім у кар’єрі гравця. Невідомо, чи дозволять його фізичні кондиції виступити на україно-польському Євро-2012 (який ще не факт, що відбудеться; у Мішеля Платіні та компанії ще є час передумати проводити футбольний форум такого рівня в такій ненадійній країні як Україна), куди наша збірна кваліфікується автоматично, тож можна уявити його емоції.

Минуло 90 хвилин і – все скінчилось. Помпезні мешканці віп-ложі розійшлися по своїх лексусах та приватних літаках, прокручуючи в думці, як їхній візит на стадіон вплине на передвиборчу кампанію. І тільки Андрій Шевченко не стримував сліз. Чергова українська футбольна «мета» наказала довго жити і людина, яка здавалась головним інструментом для втілення цієї мети, залишилась поза грою.

Автор Северин  журналіст "ХайВей"


Читати повністю »
Автор: 

http://video.bigmir.net/show/36859/ -"Червона Рута" Зінкевич, Івасюк, Яремчук.

http://video.bigmir.net/show/85544/ -Руслана "Утішмося"

http://video.bigmir.net/show/8264/  -Руслана « Знаю Я»

http://video.bigmir.net/show/81995/ -Руслана  «The Same Star» 

http://www.youtube.com/watch?v=FNZ_IgXF0c Мандри"Не СпиМоя РіднаЗемля"

http://www.youtube.com/watch?v=RqaZtT28KI -Земфіра«Відпусти»       http://www.youtube.co/watch?v=BbAT5DXjN2s -"Вставай мила"           http://www.youtube.co/watch?v=qZ_o4usjlFY - Вакарчук "Веселі часи настали "

http://ru.youtube.com/watch?v=7sqERLJK5ok -Костянтин Меладзе «Кажуть все мине»

http://ru.youtube.com/watch?v=2phjsQ_dsDE - О.Малінін «Чарівна скрипка»

http://www.youtube.com/watch?v=5NOxuXeZ0L8Малінін"Безсоння"

http://video.bigmir.net/show/8554/ -Руслана «В ритмі серця»

http://video.bigmir.net/show/27689/-Тартак і  Нічлава «Не кажучи нікому!»

http://video.bigmir.net/show/56101/-Таїсія Повалій « Моє серденько» 

http://www.youtube.com/watch?v=j5aP20w5CJg -Мандри "Дорога"

Читати повністю »
<< Start < Prev 1 2 3 Next > End >>

Дизайн та розробка Logic Land Ltd.

Меню
Кам'янець-Подільський
Блог
Політика
Комуналка
Статті
Каталог підприємств
Фото
Пошук на сайті
Листівки
Форум
Фестивалі
Карта сайта
Веб-майстру
Групи
Гостьова книга
Бронювання готелів
Партнери сайту
Інформери
Кам'янець-Подільський online
Обмін лінками - отримати код »


Експорт новин
Новини (RSS 1.0)
Новини (RSS 2.0)
Блог (RSS)
Форум (RSS)
Хто на сайті?
We have
16 guests online