Нещодавно, даючи інтерв'ю для одного з електронних ЗМІ, мусив щось сказати про наші підручники. Оскільки, загальної уяви не мав, обмежився короткою характеристикою лише тих, які перед очима майже щодня – для 2-го класу. Зазначив, що вони ненайгірші і... наврочив. Бо, не передбачив варіанту "далі буде". І от воно є...
Ось "Читанка", автор В.О. Науменко, Київ, видаництво "Генеза", 2010. Тема "Поетична майстерня", за якою дітей вчать розуміти, сприймати і навіть писати вірші. І там є чудові взірці – М.Вінграновський, Г.Чубач, І.Січовик, В.Терен. А поруч вірші поетів зі "світлого комуністичного минулого", написані такою собі "білодідівкою".
Хто не знає, що це за мова така, поясню – у 70-х роках ХХ ст. головний компартійний мовознавець Білодід втілював у життя теорію "зближення братніх мов". І у словнику під його редакцією можна знайти перли на кшталт "утюг, праска (рідко) ".
Отже, білодідівка. Не хочу тут шпетити авторів, врешті, від них вимагали саме так писати, а може й підредаговували, щоб було "в ногу з часом". Але ж упорядник "Читанки" мав це бачити! І підбирати тексти, щоб у них не було: "Любить ячну кашу Яша, Смачна Яші ячна каша". Та ніколи в українській традиції не було іменної форми "Яша"! Яцько, Яць, Яцик, Яківчик були, що видно з омонімічних прізвищ, а Яші не було. І "ячки" не було, а була "ячмінка". Далі: "Поки хвастала ходила, черевичок загубила". "Доми (в значенні "будинки" – С.П.), не вигрюкуйте дверми!", "і раптом, як на злість (вочевидь, калька з рос. "как на зло") ", "Я з ляку як не писну..." "Ото було сміхА. Ха-ха".
У вірші "Веселий сніг" (стор. 104) взагалі загублено цілий рядок. Це коректорська помилка, але стосовно підручника неприпустима. А в ще одному "геніаяльному" творінні взагалі супер-інформація: "пам'ятаю в ліс ходив,/ та найкраще пам'ятаю: /дві берізки посадив. Посадив їх навесні / біля стежки при вікні...." Отут саме дитина й запитала: "Яке вікно в лісі? Може це дупло?" Довелося пояснювати, що, вочевидь автор вірша мав на увазі хлопчика – лісникового сина чи онука...
Але це ще не все. Бо наступним уроком виявилася "Українська мова", автори М.С. Вашуленко, М.А.Білецька, Київ, "Освіта", 2010. І там на стор. 99 бачу квадратик, який вимагає, як вказано на початку підручника, вивчити слова "для збагачення, уточнення й активізації словникового запасу". І що ж там я читаю? Їхньою мовою кажучи, "ваапше": слово "ковдра", а під ним – "одіяло, висмикнуте з того ж білодівського "мовозближувального" словника. Отаке збагачення словникового запасу дітей!
Одразу ж пригадав знамениту співомовку Павла Глазового, який у тих же 70-х не боявся висміювати білодідівську суржикізацію: "Прибіг якось до райради/ Тягнирядно Сава:/ "Хочу прізвище змінити,/ Ось моя заява! /Моє якесь несучасне,/ Щоб воно пропало! Я нове собі придумав – /Тягниодіяло!"
Бачите, близько сорока літ минуло, а вірш знову актуальним став. Особливо – щодо "міністерства темряви і мракобісся", як тепер називають в народі відомство Діми Табачніка.
