Українці думають, що якось воно буде. Вибирають тих самих, а потім питають, що робити. Наступного разу треба вибрати справжніх людей і взяти їх під контроль. 31 січня в театрі ім. Івана Франка відбувся творчий вечір Ліни Костенко та презентація її нового роману "Записки українського самашедшого". Захід зібрав величезну кількість глядачів. Їх було явно більше, ніж міг умістити зал. Всі, кому запрошення та контрамарки не перепали, мали змогу дивитися пряму трансляцію вечору на великому екрані на вулиці біля театру. Що характерно, творчий вечір привабив не лише богемну та інтелігентську публіку, але й політичну тусовку. В залі можна було розгледіти політиків усіх мастей і розмірів: від Тимошенко до Бенюка. Ліна Костенко разом із донькою Оксаною Пахльовською та видавцем Іваном Малковичем протягом двох з половиною годин спілкувалася з читачами. Вона відповіла на записки та читала свої поезії. Вечір закінчився автограф-сесією. Черга охочих отримати автограф вишукувалася від сцени аж до вестибюлю. & quot;Українська правда. Життя" публікує низку найцікавіших цитат із виступу Ліни Василівни Костенко. Переважно це - уривки з відповідей на запитання читачів. Ці теми цікавлять людей. Вони звернулися за відповідями до живого класика української літератури.

  Про себе.

Я не пішла в підпілля - я пішла в роботу. Письменницька робота вимагає підпілля. Я вимикаю телефон, домофон, зачиняюся, зовнішнього світу для мене не існує - тоді я працюю. Моя відсутність давала можливість забути про мене, ніби мене нема в природі. Я дуже вдячна за те, що не забули.

Про творчий вечір.

Коли я погодилася на презентацію, то думала, що це буде десь у книгарнях, у бібліотеці... Я ніколи не чекала, що це будуть театри, великі зали, дуже багато людей в театрі та біля театру. Я дуже не хотіла, щоб люди стояли на вулиці, але всі не помістилися. Я переконалася, що поезія потрібна не тільки дивакам. Ось ці прекрасні люди в залі - це ж не диваки. Хоч бери й виступай на стадіонах...

Про роман "Записки українського самашедшого"

Коли пишеш, то це зовсім не відбувається логічно. В мене вдома залишилися стоси паперів. Головне - знати, що хочеш сказати. Це роман про нове тисячоліття. Я писала - і мені було важко. Хотілося, щоб читач нарешті розсміявся. Не можна працювати лише на негативному полі.

Про публіку

Згадайте, що було в 1960-х роках. Тоді люди приходили у великі аудиторії слухати українських шістдесятників. Ця атмосфера потрібна всім. Люди скучили за непідміненим словом. Люди скучили за собою. Бачите, яка зараз ситуація? Політики закликають до єдності, а єдності немає. Але в таких залах, як цей, я бачу єдність. У нас немає розбрату - культура та література єднають краще.

Про опозицію

Кажуть, у влади немає опозиції. Хай влада не турбується - опозиція є. Ми - опозиція. Нас поєднують не спільні інтереси, а спільні цінності.

Про громадянське суспільство

Зараз народжується громадянське суспільство. Це суспільство спокійної опозиції. Десь у мене є рядки: "Диригую вам спокій, бо іншої ради нема, бо інакше ця влада позводить нас всіх з ума". Не дамо цій зграї звести народ.

Про єдність

Коли ми разом, нас поєднує спільна аура. А потім кожен іде в своє життя. Але людина потребує свого кола. Якби існували такі кола, що об'єднували б, то була би інша ситуація. Хоча я абсолютно одна. не входжу в жодні об'єднання, вийшла зі Спілки письменників України. Але мені краще - я тут з вами.

Про президентів

Українці думають, що якось воно буде. Вибирають тих самих, а потім питають, що робити. Наступного разу треба вибрати справжніх людей і взяти їх під контроль. В інших країнах президенти - високоосвічені люди. От Помпіду у Франції впорядкував антологію французької поезії, заснував культурний центр... А у нас радіють, що президент і прем'єр-міністр змогли вивчити державну мову. Це не смішно - це трагедія. Це значить, що суспільство приймає образу.

Що робити українцям?

А чи не запізно українці питають, що робити? Треба було прораховувати з самого початку Незалежності. Треба було відстежувати, що з нею робиться. Ще в 1993 я написала: "Гряде неоцинізм, я в ньому не існую". Хто мене тоді почув?

Про Україну

Це геніальна нація. Давайте зробимо так, щоби цей народ більше не ображали. Давайте припинимо всі ідіотські речі, що відбуваються в Україні.

Про толерантність

Завжди треба поважати в собі Іншого. Привид ходить по Україні - привид шовінізму. Не тільки по відношенню до українців, а й по відношенню до всіх народів. Треба припиняти. Настав наш день гніву. Лінію оборони тримають живі.

Про освіту та молодь

Як переконати молодь не їхати з України? Це наша найстрашніша проблема. З початку Незалежності талановита кваліфікована молодь поїхала. Я знаю цілі університетські курси, що виїхали. Оце вранці та ввечері по радіо й телевізору говорять про виплату пенсій... Так, старих людей треба поважати, і пенсії треба платити. Враження, що в цій країні основною проблемою є виплата пенсій. Думати насамперед треба про молодь. Це майбутнє. Як переконати молодь не від'їжджати? В нас уже 20 років виховують молодь так, ніби не потрібно ні патріотизму, нічого. За ці роки розвинувся пофігізм - через нього молодь їде. Колись мені робочий, який прийшов щось полагодити в хаті, сказав: "Они просто умертвляют страну". Це сказала проста людина, молодий хлопець.

Про культуру

Даремно кажуть, що в нас немає літератури, немає читача, немає культури... Все у нас є. Для цього просто потрібне розуміння.

Про українську літературу

Зараз до влади прийшли антиукраїнські сили - там зараз одна нечиста сила. Те, що вони роблять із українською літературою, - це страшне. Нам треба не віддати те, що маємо. Я з глибокою байдужістю ставлюся до того, чи викреслюють мене зі шкільної програми, чи не викреслюють. Але зауважте - винен не тільки Табачник. Згадайте, що відбувалося з українською літературою силами тих-таки українських патріотів.

Про Марію Матіос

Марія Матіос - дуже талановита людина. Оце причепилися до письменниці та зробили погану справу... Раніше стояли собі обеліски - і ніхто з них не сміявся. А тепер побачать - і кажуть "фалос". Треба бути солідарними з людьми, яких переслідують.

Про шістдесятників

Колись на похороні Надійки Світличної я говорила про шістдесятників. Говорила, що помирають такі люди, що лінію оборони тримають мертві, що їхні могили - це окопи. Тоді я сказала, що тих шістдесятників було і лишилось так мало. За декілька місяців після того я прочитала інтерв'ю Тараса Компаніченка. Там Тарас дуже делікатно та інтелігентно дорікнув мені за ці слова. Він нагадав, що треба врахувати людей, які їх любили, їхніх батьків, тих, на кого можна було спертися, тих, кому можна було дорікнути. Тепер я хочу прилюдно вибачитися перед Тарасом Компаніченком. Дякую, Тарасе, за те, що ви дали мені цю радість усвідомлення. Сьогодні часом відчуваєш таким самотнім, а Тарас повернув мені радість відчуття людей. Головне - ви, а потім уже - ми.

Про чоловіків

В романі "Записки українського самашедшого" жінка головного героя сказала: "Мужчини моєї нації можуть схопитися за голову, за серце, за кишеню, за матню, але ніколи не вхопляться за зброю". Моя героїня сказала правду. Коли почалася Помаранчева революція, мужчини показали себе найкращим чином. Тоді я була рада визнати, що ця фраза не відповідає дійсності. Але сьогодні я думаю, що дружина мого героя може повторити ці слова.

Про Чорнобиль

Коли я ще була членом Спілки письменників, після котрогось засідання прийшла розсерджена, хвора... І подумала, що хай собі співають "Ще не вмерла Україна", а я собі поїду туди, де вона вже вмерла. І поїхала в Чорнобильську зону. Здається, така трагедія... Але з Чорнобильської зони я повернулася легка, весела, гармонізована. Я побачила там таку трагедію, порівняно з якою всі наші клопоти - дрібниці.

Про гармонізацію себе

Було би гарно, якби можна було сказати: "Все, зараз я себе гармонізую". Щоб можна було, як біцепси, накачати себе гармонією, красою та іншими гарними речами. Мені здається, що я не дуже гармонійна людина. Завжди щось відчуваю, щось переживаю, щось хочу зробити. Моє кредо: "А ти, Марку, грай". Так казала моя бабуся.

Про долю

Письменник повинен мати долю, а не кар'єру.

Ірина Славінська

http://www.pravda.com.ua