|
 
; Фейлетон про втрачених коней та музейних науковців.
Дійові особи:
- Павло Фе - відомий гротесковий персонаж українського музейного простору, видатний науковець, директор музею. Дає ляпаса здоровому глузду – втрачає, а потім шукає музейних коней.
- Музейна комісія (створена по наказу Павла Фе для пошуку коней) у складі: баби Ліди, що є, власне, старою немічною бабою з ковінькою та простроченою візою на відвідування наукових закладів. Вона за звичкою вважає себе науковцем, хоча із задоволенням займається й господарською діяльністю; ще два науковця-пенсіонери. Імена не збереглися та й не важливі, бо діяльність їх досить умовна. Вся комісія довіряє директору, любить Україну і халявні кавуни.
- Василь Леопардович - старший конюх приватної конюшні, що поряд із музеєм. Любить коней, Україну, самогон. Добрий та щедрий.
- Слідчий прокуратури - молодий та перспективний оперативник. Знає закон, любить Україну, коней, але, скоріш за все просто поважає їх та прагне, щоби вони завжди були на своєму місці.
- Коні перші – музейні (чотири та одне лоша). Їх мав та втратив музейник Павло Фе.
- Коні другі – господаря конюшні. Пасуться собі поряд та не переймаються вищезгаданою темою.
Події відтворені з усних переказів співробітників відомого музею…
В одному Національному музеї зникло четверо коней та маленьке лошатко (Оппа-на!). Рік тому зникли (ще раз – оппа-на!!! Чи іг-го-го, трясця його матері…). Де вони були-ходили – ніхто не знає. Але ж знайшлися «розумники», що питали-перепитували про коней, поки цих допитливих не позвільняли з роботи.
Та ось прийшли інші перепитати, з погонами люди, позбавлені гуморної уяви: «Де коні, пане Фе? Де ж твої коні, вражий сину?» - Не знаю, - каже вражений, вражий син, - мабуть десь тут поряд пасуться, але зразу не видно… Аж тут поряд гледь, чиясь конюшня. О, тут наші коні (мабуть). Зажевріла примарна надія – коні точно тут (а гдє же оні по-вашему). По приказу Павла Фе до конюшні була направлена спеціально обучена комісія у складі досвідчених музейних пенсіонерів. Досвід пошуку коней був набутий протягом років тривалих тренувань, шляхом перемог та поразок. Внутрішній голос невгамовно нагадував про те, що коні є! Їх не може не бути, бо на паперах вони є, більш того, вони неодмінно мають бути, бо хто ж тоді по-вашому кожного місяця з’їдає повноцінну норму фуражу? Хто?!
Біля високого паркану поважну комісію зустрів старший конюх Василь Леопардович. Посольство від Павла Фе застало Василя саме за розгрузкою воза – там серед гною красувалися херсонські кавуни. Їх не продали та викинули серед поля оптовики з півдня. Василь вчинив як справжній господар - дбайливо зібрав все до ягідки та виклав у м’якому навозі. Кавуни ліниво вилискували на сонці та манили хтиве око переповнених авітамінозом музейників.
- А що то у Вас у возі, кавуни? - Не втримався один з посольської бригади?
- Ти в нього про коней запитай, - перебив його інший! – Ей, де наші коні, кажи!
- Як Вас зовуть, шановний? - улесливо перепитала старша з комісії, баба Ліда, - Ми тут коней своїх шукаємо, музейних, не бачили?
Василь не звик до такого динамічного діалогу і щоб не зробити стилістичну помилку сплюнув та пішов у сторону конюшні.
- Чекайте-чекайте, - зупинила його баба Ліда, - ми не хотіли Вас образити. Робота така – шукати коней. Наука-наукою, знаєте, а коні треба знайти… Хто ж, як не ми? Я бачу, Ви людина компетентна, освічена. Ви не читали, до речі, мою останню книгу - там все про фольклор?
-
Така увага до своєї скромної персони переконала Василя у продовженні спілкування з науковим бомондом: Які коні? - насторожено перепитав Василь. При цьому він намагався зберегти «харошу міну прі плохой ігри» – за спиною в нього на полі паслися кілька коней господаря конюшні. Василь точно знав, що то не музейні коні. Але після вчорашнього самогону внутрішній світ паралельно боровся із почуттям вини – у людей зникли коні! Ні, це не я! Не знаю, не брав! Казань брав - Шпака, тобто коней не брав!
- Беріть кавуни, - зненацька сказав Василь і з надією подивився науковцям в очі.
- Спілі? – перепитав один музейник.
- Спілі, спілі, - зрадів Василь, - беріть.
- А два можна? – м’яко перепитав сивий чоловічок з вусиками. Маленькі його очиська з надією забігали туди-сюди, нижня щелепа підступно випереджала верхню.
- Можна, - подумав Василь, - Ви директор, Вам все можна.
- А коней, значить, не бачили? – нагадала баба Ліда, визволяючи з гною великого смугастого велетня-кавуна.
-
Василь мовчки та водночас переконливо розвів руками і створив вираз на обличчі в стилі «та я шо, бл..ь, брехать тобі буду?».
Переповнена кавунами та тяжкими думами про коней делегація почвалала геть від конюшні. «Де ж, бл..ь, їхні коні? - подумав Василь, - ба, нема… Жаль».
- Жаль-жаль, - співчутливо пробуркотів молодий слідчий, - а коней треба знайти. Час, що у Вас є, пане Фе – це коні, яких у Вас нема. До зустрічі!
P.S. Після другого походу до конюшні Павло Фе знову не знайшов там музейних коней. Ображений він наказав відрізати воду та електрику від підозрілого закладу.
Використанно Народний Оглядач http://observer.sd.org.ua © «Студія Мистецьких Ініціатив» |
