|
Про Кам'янець-Подільський район |
Написал Ruslan Nazarets | |
14.08.08 | |
Кам’янеччини зачаровує напрочуд мальовничою природою, унікальними ландшафтами, насиченою історією, матеріальною і духовною культурою. Про наш край в контексті Східної Європи, України та Поділля, оприлюднено понад п’ять тисяч наукових, науково-популярних, документальних і меморіальних публікацій. Кам’янеччина уявляє собою південний регіон Хмельницької області, розташований у яскраво вираженому басейні середньої течії Дністра з такими ж лівобережними притоками, а в їх ареалі унікальними Подільськими Товтрами. Природні багатства, сприятливі умови проживання з прадавніх віків створили цікаву і специфічну її історію з центром у Бакоті в давньоруські часи та у місті Кам’янці-Подільському – з ХІУ століття й до нині. У добу середньовіччя на терені лівобережної Наддністрянщини розташувалося Кам’янецьке староство, з 1795 по 1923 рр. – Кам’янецький повіт, згодом Довжоцький, а нині Кам’янець-Подільський район, якому нині виповнюється 85 років. Межі та обрії Кам’янець-Подільського адміністративно-територіального устрою упродовж віків постійно змінювалися. Проте термін "Кам’янеччина" укорінився в свідомості місцевої громадськості тільки з 20-х років минулого століття. Саме тоді така нова топонімічна географічна назва знайшла широке використання і обгрунтування в чисельних працях дослідників краю Ю. Сіцінського, В. Гериновича, М. Рудинського, Й. Ролле, в часописах, у діловій документації. На сьогодні поняття "Кам’янеччина" звузилося до сучасних кордонів нашого району, але не загубилося і понині вживається в літературі. Тож, дозвольте нагадати деякі кроки розвитку та сторінки історії краю з прадавніх часів, бо його не обминула жодна значна подія, що відбувалася на українській землі. Сьогоднішня конференція є також добра нагода згадати свої коріння, сутність свою і місце своє на планеті Земля. Хто ми і звідки ми? З яких країв, якого роду? Від якого пронароду? Не безрідні ж ми, не перекотиполе. І не малороси, і не хохли, як дехто обзиває нас, най здорові вони будуть. У всі часи людство притягають таємниці древніх городищ, печер і курганів на теренах краю. Саме поблизу села Лука-Врубловецька (зараз затоплено Дністровським водосховищем) археологами в 1946 р. знайдено одну з найдавніших стоянок первісних збирачів та мисливців кам’яної доби на території України, якій близько 330 тисяч років. Перехід суспільства від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих можна простежити на історичних пам’ятках знайдених на території району. Так звану Буго-Дністровську культуру давнього населення представлено знайденими стоянками біля Жванця, Великої Слобідки. Одна із перших пам’яток трипільської культури (доба міді) вивчалася у 1926 р. біля села Кадиївці, а пізніше вивчались прадавні поселення недалеко від сіл Баговиця, Боришківці, Брага, Голосків, Завалля, Китайгород. Доба бронзи на території району представлена знахідками поблизу сіл Голосків, Велика Слобідка, а залізного віку – біля сіл Тарасівка, Гуменці, Панівці. Початок залізного віку у краї співпадає зі скіфським етапом (праслов’янами). Населення Кам’янеччини в першій половині та середині Слов'янські поселення ІХ-Х ст. найкраще вивчені поблизу сіл Бакота та Лука-Каветчинська. Тих хто мешкав на теренах краю літописець називає уличами. Згадує також тиверців, які під тиском кочівників переселились з нижнього у середнє Подністров’я. Їх поселення досліджені біля сіл Гринчук, Велика Слобідка. У Х ст. територія сучасної Кам’янеччини увійшла до Київської Русі і перебувала понад 200 років, що сприяло прискореному економічному і культурному розвитку краю. З середини ХІІ ст. край відносився до Галицького князівства, а з 1199 р. до об’єднаного Галицько-Волинського князівства. Одною із важливих його земель було Пониззя, яке відіграло у княжі часи значну роль у розвитку регіону. Основна територія Пониззя розташовувалася в гирлі лівих приток Дністра – річок Ушиці, Смотрича, Збруча і Серета, а північна межа проходила приблизно на лінії Бар –Солобківці - Гусятин. Саме у складі Київської Русі і Галицько-Волинського князівства наша земля стала квітучою. Її бурхливий розвиток було обірвано навалою монголо-татар. Історичні джерела свідчать, що коли в 1255 р. татарський воєначальник Куремса вторгся у князівство, на його бік перейшов намісник Бакоти боярин Милій. Данило Галицький послав на Пониззя свого сина Льва, який привів бунтівного боярина до покори. Але при першій же нагоді він знову зрадив князя. Вчені допускають, що у 1259 р. було зруйновано укріплення Бакоти і територія сучасної Кам’янеччини потрапила під ярмо татар. Становище краю у першій половині ХІУ ст. історичною наукою ще не з’ясовано. Вважається, що Пониззя після походів темника Ногая перебувало під пильним контролем монголо-татар. За свідченням літописців лише Навесні 1393 р. великий литовський князь Вітовт вирішив покінчити з проявами самостійної політики Коріатовичів і вступив походом на Поділля. Його військо підкорило Подільські замки, проте край внаслідок політичних домовленостей, ще декілька разів переходив з рук в руки. На рубежі ХІУ-ХУ століть Західним Поділлям (включаючи Кам’янеччину) володіли краківський воєвода Спитко та литовський князь Свидригайло. Після смерті в 1431 р. Вітовта наш край став об’єктом польсько-литовського конфлікту. Запекла боротьба в Бакотській окрузі привела до такого спустошення, що після перемир’я замок у Бакоті вирішили не відновлювати. 1434 р. юридично оформлено входження Західного Поділля до Польського королівства. Згодом утворено Подільське воєводство, у складі якого з’явився Кам’янецький повіт. У історичних джерелах того часу вперше згадуються села краю. Більше третини сіл району (46) саме тому мають дату свого заснування в ХУ ст. Польські хроністи також зазначили, що наш край це "найродючіша земля, багатюща хлібом і медом". Худоба, мед, віск, риба, хутро, зерно були найбільш типовими товарами місцевого товарообігу. Ці ж самі товари вивозилися з нашого краю. Осередками ремесла і торгівлі були міста і містечка: Кам’янець, Оринин, Чорнокозинці, Кудринці, Завалля, Цвіклівці, Жванець, Брага, Студениця, Китайгород, Бакота, Ушиця. Окремі з містечок користувалися самоврядуванням за Магдебурзьким правом, яке надавалося спеціальними королівськими привілеями. Цвіклівці користувалися цим правом ще до 1530 р., Чорнокозинці отримали його у 1588 р., Жванець - в 1646 р. Характеризуючи становище народних мас, варто зазначити, що у цей час відбувалися процеси перетворення вільних селян у безправних кріпаків. Польське населення, яке вкоренилося на Кам’янеччині в результаті багатовікового володарювання Речі Посполитої, хоча і складало в регіоні меншість (2-3%) порівняно з українським населенням, проте аж до середини ХІХ ст. зберігало панівні позиції в соціально-економічному і політичному житті. У відповідь на таке становище українські селяни та міщани посилюють антифеодальну боротьбу. Помітно активізується діяльність опришків. У 30-40 роках ХУІІ ст. Поділля, як і вся Україна стала на порозі Визвольної війни. Кам’янеччина була однією з найважливіших арен визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Зокрема, восени 1653 р. Б. Хмельницький з козаками та союзниками – кримськими татарами оточив армію польського короля Яна Казимира, штаб якого знаходився у Жванецькому замку. Польське військо, яке потерпало від холоду і хвороб, несло відчутні втрати, масово втікали жовніри. Лише зрада кримського хана врятувала королівську армію від повного винищення. Довідавшись про зраду татар, Богдан Хмельницький, очевидно 16 грудня зібрав старшину і заявив про необхідність укладання союзу з Росією. Про події того часу нам нагадує Курган Слави між Жванцем і Брагою. До речі який потребує більш уважного відношення до збереження. Не згасло полум’я народної боротьби на Кам’янеччині і в другій половині 50-х – 60-х роках ХУІІ ст. Один із шляхтичів писав: "опришками наповнені ліси й діброви, лози, чагарники, скали, одним словом, що корч, то холоп готовий" . Вони здійснювали напади на шляхтичів: " з цього місця куля пищить, з іншого – стріла свистить; так обух лоб чистить, що один раз в очах пітьма, а другий – блискавиця; обух тут і там долотує, шапки поправляє". Наприкінці липня 1672 р. до берегів Дністра підійшла більш ніж 150 тисяча армія очолювана турецьким султаном. 12 серпня турецькі загони з’явилися під стінами Кам’янця. Два тижні тривала героїчна боротьба, після чого гарнізон капітулював. Проте туркам було незатишно в завойованому краї. Загони опричників постійно здійснювали напади на яничар. У серпні 1699 р. згідно умов Карловицького мирного договору турки покинули Поділля. Відновлення польської влади супроводжувалося наростанням національно-релігійних суперечностей. У другій половині 1702 р. опришки зайняли Китайгород, Ушицю, ряд інших сіл. Пізніше з’явилися загони козаків під керівництвом Сави Волошина, гетьмана Пилипа Орлика, гайдамаки під керівництвом Клеофаса. Під час російсько-турецьких війн не раз відбувалися бої в околицях Жванця, Гаврилівців, Браги. 1768 р. на Жванець несподівано напали турки й татари і завдали шкоди такої, що польський сейм звільнив містечко на 12 років від будь-яких повинностей і податків. У травні 1792 р. за наказом Катерини ІІ царські війська увійшли на Правобережжя і розташувались у ряді важливих населених пунктів, в т.ч. й біля Гуменців. Наступного року польський гарнізон та місцеве населення склали присягу на вірність цариці. Так Поділля потрапило під владу Російської імперії. Більша частина селян Кам’янеччини до 1861 р. були кріпаками. Протестуючи проти важкого гніту, селяни відмовлялися працювати на панщині, вчиняли підпали, знищували посіви, втікали. Так, у с.Кульчиївці в березні 1859 р. виникло таке велике селянське заворушення, що влада вимушена була придушити його за допомогою військ. Класичним прикладом антикріпосницької боротьби на Поділлі у той час є соціальне розбійництво на чолі з Устимом Кармелюком. Перед загрозою селянського бунту цар Олександр ІІ скасував кріпосне право. Царський Маніфест був зачитаний у Кафедральному соборі Кам’янця 13 березня 1861 р., а пізніше по сільських церквах краю. Про волю 1861 р. нам нагадує пам’ятний знак при в’їзді в с.Нігин на якому відновлена напис: "Негинские поселения при сердечном участии Афанасия Сапрыги создали сей знак спасения, дабы помнили, что крестьяне вольны от крепостничества. Поминай труд, неволю бывших крепостных. Пожелаем же на их долю вечных благ земных. Боже властный, дай рай прекрасный Царю — освободителю, народу-победителю. В память освобождения крестьян 1861 года. 19 февраля 1911 г." Під час революції 1905-1907 рр. аграрний рух охопив Довжоцьку, Орининську, Рихтецьку волості. В Островчанах, Голоскові, Кептинцях та інших селах відбувалися селянські страйки. Кам’янецький, Ушицький повіти було оголошено "особливим районом охорони". Тут в селах лютували каральні, загони, проводились масові арешти і через терор розпочався спад революції. Але це був перепочинок перед новим натиском на самодержавство. Не менш тяжкими були роки Першої Світової війни. Від самого початку Кам’янеччина знаходилася у прифронтовій зоні. 3-6 січня 1914 р. західна частина краю була окупована австро-угорськими військами. До Російської армії у 1914-1917 рр. було мобілізовано половину працездатного чоловічого населення краю. Для потреб фронту у селян реквізували більше третини коней та робочої худоби. У зв’язку з погіршенням становища на фронті, двічі, в 1915-1916 рр., віддавалися накази про евакуацію людей і майна, нищення врожаю. У період лютневої революції 1917 р. на Кам’янеччині виникає двовладдя: з одного боку уповноважені тимчасового уряду, з іншого – рада робітничих і солдатських депутатів. На селі знову спалахнули аграрні заворушення. Восени вони супроводжувалися погромами поміщицьких маєтків. У січні 1918 р. збільшовиченні солдати захопили владу на Кам’янеччині. Проте радянська влада у краї проіснувала недовго. В Україні був встановлений гетьманат. Це викликало обурення селян краю. Свій протест вони висловлювали на сходах, зокрема в селах Гаврилівці, Велика Мікша (Велика Слобідка), Нижні Панівці, Гелинівка (Оленівка). В с. Янчинці (Колибаївка) поширювались заклики до повстання. Відбулися заворушення і у с.Врублівці. Водночас у багатьох селах відбувалися сутички з австро-угорськими військами та гетьманською вартою. У 1919-1920 рр. влада на Кам’янеччині змінювалась ще не один раз. За домовленістю з керівництвом УНР в липні 1919 р. через річку Збруч перейшла Українська Галицька Армія. Жителі краю в цілому підтримували Директорію УНР. Проте мобілізація до української армії стикалася зі значними труднощами – селяни не хотіли відриватися від землі. І все ж мались приклади підтримки УНР, зокрема молодь сіл Калачківці, Привороття вирішили піти до військ УНР. Загалом в червні-листопаді 1919 р. Кам’янеччина стає головним центром українського політичного життя. Тут через розбіжність поглядів і ворожнечу трагічно завершилась доля УНР і ЗУНР. До речі, в 2006 р. в с.Оринин відновлено хрест на могилі загиблих воїнів Української Народної Республіки, що свідчить про данину пам’яті нинішнього покоління за своїх нащадків. Згідно підписаного С. Петлюрою договору з поляками, на Україну рушили їх війська. В листопаді 1919 р. вони вступили на Кам’янеччину. І хоча в краї продовжували діяти українські державні установи, жовніри чинили справжнє свавілля. Так, 30 грудня польський загін увійшов в с.Кульчиївці і розстріляв групу активних учасників аграрного руху. Їх могила збережена і сьогодні нагадує нам про події того часу. Отож, подільський період влади УНР, особливо доби Директорії, незважаючи на його трагічність, у наш час становлення української незалежної держави має незаперечне національне і державотворче значення. У листопаді 1920 р. в краї була вдруге встановлена радянська влада. Були утворені повітовий, волосні і сільські революційні комітети. 7 березня 1923 р. здійснено новий адміністративно-територіальний поділ, в т.ч. і на Поділлі був утворений Кам’янець-Подільський округ до якого ввійшло 17 районів, в т.ч. і Довжоцький, правонаступником якого ми з вами є. Радянська влада започаткувала нову економічну політику (НЕП), яка дала селянам можливість повільного піднесення господарств та рівня життя. Утворювалися сільськогосподарські артілі та споживчі спілки. До 1925 р. вдалося відновити і посівну площу земель. Однак, валового збору сільгосппродукції довоєнного рівня не було досягнуто, що викликало серйозні продовольчі труднощі. Були зафіксовані випадки опухання і смерті від голоду, насамперед серед бідняків. 20 роки минулого сторіччя стали плідним періодом у поступі культури нашого краю. Приділялась увага ліквідації неписьменності дорослого населення, організовувались трудові школи, в т.ч. національні. Так, у Кам’янець-Подільській окрузі було організовано 423 трудові школи, із них 3 – російські, 19 – єврейські, 21 – польська. Налагоджувалась медична допомога в існуючих Орининській і Рихтівській лікарнях, розпочалось будівництво санітарних постів, амбулаторій. Розширялася допомога при пологах. У 1929 р. влада взяла курс на масову насильницьку колективізацію і ліквідацію куркульства як класу. Прискорена колективізація супроводжувалася шаленою антирелігійною діяльністю. Часописи того періоду друкували великі списки людей, які зрікалися своїх батьків – священиків. Загалом суцільна колективізація сільськогосподарських господарств, винищення заможного селянства, примусове вилучення продовольчих ресурсів призвели до великої загальнонаціональної трагедії. В 1932-1933 рр. Україну охопив страшний голод. Не обійшов голодомор і наш край. За заниженими даними обласної оздоровчої комісії у Кам’янець-Подільському районі голодували жителі 11 сіл. Для тих, хто зазіхав на "соціалістичну власність" приймалися жорсткі міри покарання. В районі до суду було передано 39 господарств одноосібників і 72 господарства оштрафовано. За зрив господарсько-політичної компанії у районі знято 7 голів сільських рад, а над головою Цибулівської сільської ради проведено показовий судовий процес. Багато селян сподівалося знайти порятунок від голоду в місті. Проте міліція затримувала і виселяла "декласовані елементи" і "безпритульних". Про наслідки цієї "політики" свідчать деякі факти. Так, у с.Довжок лише за червень 1933 р. померло 50 людей, із них половина дітей до 12 років. Інший приклад: якщо в 1926 р. у прикордонному селі Жванець населення становило 1485 осіб, то в 1933 р. – тут мешкало лише 725 жителів. Тож, шановні учасники конференції, закликаю вас, всіх краєзнавців краю до ретельного вивчення цієї трагічної сторінки історії. На прикладі окремо взятої подільської сім’ї про події того часу яскраво розкрито у художньо-документальних повістях Івана Марунчака "Нелегальне життя куркульського недобитка" і Миколи Решетівського "Тернові зорі переселенця", які вийшли у світ відповідно у 2005 і 2006 роках. Не обійшли Кам’янеччину і сталінський терор. Ще у 1927 р. Кам’янеччина, як прикордонний регіон потрапила під особливий пильний нагляд. Була створена спеціальна комісія по "очищенню прикордонної смуги". До категорії "неблагодійних" влада віднесла поляків і німців. У 1936 р. цілі родини кам’янецьких хліборобів були вивезені з рідних обжитих місць у степи Казахстану. У 1937 р. у місцевій пресі повідомлялось про викриття ворожих організацій в Оринині і Староушицькому районі. За повідомленням йшли арешти. Сотні ні в чому не винних кам’янчан стали жертвами за нібито "контрреволюційне минуле". За задумом радянського керівництва життя у прикордонних районах мало демонструвати процвітання країни Рад. Тож, дійсно була надана регіону державна підтримка у розвитку торгівельної мережі, мережі побутового обслуговування. У другій половині 30 років зростали і зміцнювалися колгоспи і радгоспи краю. Будувались заклади культури і освіти. 22 червня 1941 р. мирне життя кам’янчан було перервано віроломним нападом гітлерівської Німеччини та її сателітів на Радянський Союз. Настали чорні дні кривавого "нового порядку". Гітлерівці ліквідували сільськогосподарські артілі, натомість запровадивши общинні господарства. На Кам’янеччині була створена округа, або гебіткомісаріат, до якого ввійшли Кам’янець-Подільський, Староушицький, Орининський, Смотрицький райони. В кожному селі утворювались управи із виборними старостою і писарем. З перших днів окупації німецько-фашистські загарбники закрили школи, а за медичну допомогу вимагали велику плату. Своїми директивами вони намагалися контролювати життя населення, зокрема й сімейне. Заборонявся шлюб між певними національностями. Водночас окупанти здійснювали старанно розроблену програму винищення радянських людей. 12 тисяч наших співвітчизників було замучено на території Довжоцького району, 3100 – у Староушицькому, 1745 – в Орининському. Тисячі юнаків та дівчат фашисти примусово вивезли до Рейху на примусові роботи. Незважаючи на терор окупантів, кам’янчани не перетворилися на покірних рабів. Активний опір фашистам патріоти здійснювали у складі партизанських загонів, підпільних організацій та груп. Звільнення Кам’янеччини від фашистських загарбників розпочалося 24 березня 1944 р. в ході останнього етапу Проскурівсько-Чернівецької операції військ І-го Українського фронту. Перемогу на війні здобуває народ, а велич духу народного найповніше втілюється в ділах яскравих особистостей. У небі Кам’янеччини повторив безсмертний подвиг Гастелло екіпаж літака гвардії-лейтенанта Кудашкіна. Вісім днів тривав по тилах ворога героїчний рейд відважних гвардійців – лейтенантів Барабанова і Радугіна. Загинув за наш край Герой форсування Дніпра Степан Киргизов. У боротьбі з фашизмом прийняли активну участь кам’янчани. Майже 30 тисяч пройшли "фронтовий млин", понад 9 тисяч – смертю хоробрих полягли у боротьбі з ворогом. Їх кров’ю рясно полита російська, білоруська, прибалтійська землі та землі східноєвропейських країн. Четверо уродженців Кам’янеччини за героїзм отримали вищу відзнаку Вітчизни – Золоту Зірку Героя: Йосип Кадученко, Борис Сугеров, Лаврентій Тручак, Микола Никольчук. Повним кавалером орденів солдатської Слави став Іван Андрєйцев. Для кам’янчан звільнення краю не стало завершенням боротьби з фашизмом. Всі їх зусилля були спрямовані на допомогу фронту і відродження народного господарства. Краяни демонстрували справжній героїзм на трудовому фронті, відновлювали зруйноване, заліковували тяжкі рани нанесені війною. Але, 1946 р. внаслідок жорсткої посухи сільське господарство зазнало великого лиха. Селяни масово голодували, вимирали цілі сім’ї. Позитивні зрушення в колгоспах району сталися лише у подальші роки. Важливе місце в цей період займають питання зміцнення і нарощування матеріально-технічної бази села, електрифікація району. У 1958 р. за вагомий особистий внесок у розвиток сільського господарства були удостоєні звання Героя Соціалістичної праці голова Нігинського колгоспу Мусій Підгородецький та доярка з с. Цвіклівці Марія Латюк. У 60-70 роки минулого століття було подальше впровадження нових технологій та спеціалізація і концентрація сільськогосподарського виробництва. У 1974 р. Кам’янеччина вийшла переможцем Всесоюзного змагання і була нагороджена перехідним Червоним прапором. У 80 роки за рахунок підвищення урожайності, збільшення капіталовкладень продовжувалось нарощування виробництва. Найвищих показників район досяг у 1990 р. Наприклад, валовий збір зернових і зернобобових культур склав 162,6 тис. тонн при урожайності 42,4 ц/га. Завдяки самовідданій праці робітників і службовців Кам’янеччини у повоєнні роки була налагоджена робота підприємств. На середину 60-х років район стає одним із потужних промислових регіонів області. Саме в цей час розпочалося капітальне будівництво і реконструкція консервного, цукрового, сокового заводів, молокозаводу, м’ясокомбінату. Введені також нові виробничі об’єкти на заводі "Продтовари", спиртзаводу, комбінаті хлібопродуктів. Запрацював новозбудований комбінат будівельних матеріалів, розширили виробництво місцеві кар’єри, підприємства по виробництву цегли. На кінець 1990 р. у районі працювало 16 промислових підприємств, продукція яких надходила у союзні республіки та деякі зарубіжні країни. Діяльність кам’янчан - виробничників неодноразово відзначалась на державному і республіканському рівнях, а досвід роботи Героя Соціалістичної праці Йосипа Сівйолова став надбанням цукроварів всієї держави. Важливе місце у розвитку народного господарства Кам’янеччини посідали транспорт, зв’язок, які з кожним роком розвивались. Значно розширювалася мережа автодоріг, райспоживспілки, капітальне будівництво об’єктів культури, освіти, охорони здоров’я. В зв’язку з будівництвом Дністровської ГЕС у 70-80-х роках потрапило в зону затоплення декілька сіл. На переселення 3900 сімей пішли значні кошти, але нажаль, назавжди були втрачені набутки віків. Уже згаданим вище історичним населеним пунктам як Лука-Врубловецька, Бакота, Студениця, Теремці... нема вороття. Надаючи сучасну оцінку цьому важливому історичному періоду нашої Батьківщини і краю, слід відзначити, що він був не менш складним і суперечливим. Напружені праці людей противагу нерідко складали жорстке адміністрування, волюнтаризм та бюрократичний підхід до вирішення багатьох питань. Висловлюючи негативну оцінку таким явищам в житті суспільства, які перешкоджали соціально-економічному та культурному розвитку Кам’янеччини, ми не вправі дорікати пересічним трудівникам. Вони самовіддано працювали за всі часи і при сталінському режимі, і під час хрущовських реформ та брежнєвського застою чи горбачовської перебудови. Тільки за останні 20 років до часів Незалежності держави більше тисячі трудівників району були відзначені державою за самовіддану працю. Кам’янчан, як і всіх радянських людей, не обминули військові конфлікти, особливо афганська війна, Чорнобильська трагедія. Десятки загиблих, сотні постраждалих – невтішні наслідки недалекоглядної політики того часу. За радянську добу кам’янецька земля, окроплена не стільки "вражою злою кров’ю", скільки нашою, й окроплена рясно. Тут кров і воїнів УНР і українських комуністів 20-30 років, звинувачених у "буржуазному націоналізмі". Наша земля увібрала кров і тих своїх синів, хто поліг під чесними і священними бойовими червоними знаменами, звільняючи її від фашистської чуми. Наша земля пам’ятає і тих, хто прийняв тортури на ній у роки влаштованого радянською владою Голодомору, і тих, кого у товарняках вивозили з неї на чужину: "розкуркулених" хліборобів – у сибірську тайгу, замордованих "дисидентів"– у мордовські табори. Наша земля пам’ятає усіх. Тож і ми, нащадки кам’янеччини, повинні це пам’ятати. Пам’ятати і шанувати тих, хто своєю кров’ю платив за те, щоб вирватися з холопства. А ще мудрі радять нам не поспішати з висновками. Історія ще не розклала на свої терези діяння. Правду кажуть: "не судіть, щоб і вас не судили". Попри гучним закликам та задумам, в другій половині 80-х років ХХ ст., як відомо, кризових явищ в країні і краю подолати не вдалося. Різко знижувались темпи приросту продукції. До цього додались інфляційні процеси та жахливий дефіцит на спожитому ринку. Усе це надзвичайно активізувало народні маси. В країни розпочався рух за відродження національної свідомості. Особливо пожвавилась політична боротьба напередодні виборів, які проводилися у березні 1990 року. Переломною подією в становленні нової влади стала поразка серпневого путчу в Москві. 1 грудня 1991 р. на референдумі абсолютна більшість краян висловили незалежності: так! Позитивна відповідь на референдумі, як виявилось пізніше, означала не так принциповий громадський вибір, як проста імпульсивна реакція, породжена відштовхуванням від минулого і сподіванням на негайне поліпшення життя. Але сталося не так як бажалося. Всеосяжна криза, наче велетенський скрут продовжувала все тугіше і тугіше стискати в своїх смертельних обіймах народне господарство. Супутником глибокої економічної кризи стало різке погіршення життя людей. Масове безробіття, невиплата зарплати, пенсій, згортання мережі закладів соціальної сфери, поставили більшість населення району на межу виживання. Сотні краян у пошуках кращої долі знову змушені були покидати свою Батьківщину або поповнювати ряди перекупників. Якщо у вересні 1991 р. у районі був зареєстрований перший безробітний, то на кінець 1997 р. на обліку стояло уже 870 чоловік. Однією із головних причин такого становища є глибокі історичні корені економічної кризи, непослідовність сучасних українських реформ. Зокрема, приватизація на практиці обернулася "прихватизацією". Де ж ті багатообіцяючі дивіденди від приватизації? Їх немає і мабуть скоро не буде. Про ситуацію у сільському господарстві, яка склалась на той час, переконливо свідчать матеріали сесії районної ради десятирічної давнини. Ось деякі уривки із виступів депутатів: "зношеність технічного парку та інших матеріальних ресурсів сільського господарства району досягло критичної межі – 60-70%. Втрачено державні замовлення, немає централізованого постачання пальним, запчастинами. Наполовину зменшилось внесення органічних добрив, а поставки міндобрив скоротились в 5 разів, хімічних засобів захисту рослин у 2-3 рази. Більшість підприємств аграрного сектору стали неплатоспроможними, не можуть здійснювати навіть просте відтворювання"; "район майже залишився без переробних підприємств. М’ясо здаємо в Вінницю, Бар, бо ні один м’ясокомбінат на Хмельниччині не працює, молоко здаємо в Дунаївці, Борщів, а комбінат хлібопродуктів і цукровий завод відійшли до міста. Нам залишився лише консервний завод, який майже не працює, бо немає сировини. Звідки буде наповнення бюджету?" До всього цього необхідно додати вкрай критичну соціальну напругу. Заявило про себе безробіття, а працівники місяцями не отримували за свою працю заробітної плати. Була введена порочна практика так званих взаємозаліків. Заміть "живих грошей" зарплату стали видавати товарами примітивного асортименту. Пенсіонери, а це третина населення району, щоденно з надією чекали на листоношу, яка може, уже хоч на цей раз принесла куцу пенсію. Не приніс бажаних результатів і 1999 рік. Підвищити темпу приросту виробництва в районі не вдалось. До всіх бід, які існували, додалась енергетична криза. Встановлювались ліміти і графіки подачі електроенергії, які не рідко зривались. Як вийти із кризового стану, довго і покищо безрезультатно розмірковували у місцевих і державних ешелонах влади. Тож у грудні 1999 р. виходить Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", який вимагав від органів виконавчої влади здійснити організаційні заходи по реформуванню колгоспів на засадах приватної власності на землю і майно. Встановлювався жорсткий термін, а саме грудень 1999 – квітень 2000 р., забезпечення всім членам господарств права вільного виходу з них із земельними і майновими паями, та створення на їх основі приватних формувань. З таким державним завданням район розпочав останній рік другого тисячоліття. Незважаючи на широку роз’яснювальну роботу, люди реформу сприйняли неоднаково. Ще й сьогодні подекуди їй дається негативна оцінка. Але то вже інша справа. У визначені строки у районі було створено 57 агроформувань на засадах приватної власності, виділено 95 земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства. Важливо підкреслити те, що під час реформування в районі була збережена цілісність господарського використання землі. Для підтримки нових агроформувань у районі була створена державна МТС. Активізували свою діяльність "Агропромтехніка", "Агрохім", "Агропостач", "Агросервіс", "Агрокорм Поділля", "Жванецьке РТП". Почав функціонувати Торговий Дім. Для стимулювання діяльності нових сільськогосподарських підприємств держава списала заборгованість минулих років. Комерційні банки надали значні кредити. Було здійснено ряд інших суттєвих заходів, що забезпечило зростання валової продукції сільського господарства на 10,4%. Вперше за тривалий період сільське господарство району спрацювало прибутково. Успіхи аграрного сектору визначаються станом зернового господарства. Недарма в народі кажуть: хліб усьому голова. На честь десятої річниці Незалежності України хлібороби району подолали 100-тисячний рубіж по виробництву зерна, зібравши 102,1 тис. тонн після доробки. Збільшився також валовий збір інших культур, надої молока, поголів’я худоби. Ці невеликі зрушення у сільському господарстві були ще далекі від показників 80-90 років, але вони призупинили спад і дали надію на перспективу. Це була перша суттєва перемога над тим безладдям, у якому опинились трудівники села. Не менш важливими були питання стабілізації роботи промислових підприємств. Район уперше в новітній історії України зайняв ведучі позиції в структурі промисловості області по виробництву плодоовочевих консервів, цементу, вапнякового каменю, харчового спирту. Все важливіше місце посідали питання соціального захисту населення. З 2001 року забезпечена своєчасна виплата пенсій, у всіх сільських радах введені посади соціальних працівників, відкриті Довжоцький і Китайгородський медико-соціальні комплекси для одиноких людей похилого віку. До центрального корпусу новозбудованої районної лікарні переведені неврологічне і терапевтичне відділення, відновило роботу пологового відділення та введено реанімаційне відділення, Сахкамінську і Довжоцьку лікарські амбулаторії. В освіті розпочався процес створення закладів нового типу і навчально-виховних об’єднань "Школа – дитячий садок", втілення в життя державної програми комп’ютеризації шкіл. Значну матеріальну і фінансову підтримку отримали заклади культури, зокрема капітально відремонтовано районний будинок культури. Нове дихання отримав муніципальний духовий оркестр, який вперше взяв участь у Міжнародному конкурсі, де став його дипломантом. Сьогоднішні реформи потребують значних матеріальних витрат, переоснащення, пошуку партнерів, ринків збуту, інвестицій, підвищення якості продукції, зменшення її собівартості. На такий шлях стало провідне промислове підприємство району - відкрите акціонерне товариство "Подільський цемент". Новий етап розвитку підприємства настав тоді, коли основним власником заводу стала ірландська компанія "CRH" – відомий виробник і постачальник будівельних матеріалів в усьому світі. З 2002 р. "Подільський цемент" стає одним з найпотужніших в країні, а сьогодні кожна п’ята-шоста тонна українського цементу виробляється подолянами. Для поліпшення виробництва конкурентноздатної та економічно-вигідної продукції сільського господарства в район прийшли працювати інвестори з потужною матеріально-технічною базою. Приклад взаємовигідного співробітництва показує в цьому плані відома українська фірма "Нібулон". Мале та середнє підприємництво в районі також набуло такого рівня, що не дає шансів руху у зворотному напрямі. І тут також можна навести позитивні приклади. Таке підприємство, як "Деметра", сьогодні стало добре відомим те тільки на теренах Кам’янеччини, але й далеко за його межами. Деякі здобутки є в соціальній сфері. У 2007 р. у 10 селах району спалахнув "голубий вогник", відновлюються і вводяться в дію дитячі садочки. Багато робиться у соціальному розвитку селища Стара Ушиця. Приділяється належна увага закладам культури, медицини. Інформація взята з сайта - http://kprda.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=12&Itemid=29 |
< Пред. | След. > |
---|
© 2024, Каменец-Подольский Онлайн
Дизайн та розробка Logic Land Ltd.