УкраїнськаРусскийEnglish
Кам'янець-Подільський
Переказати кошти для допомоги Збройним Силам України з платіжної картки (Національний банк України)
 
Пульс Кам'янця-Подільського на Facebook - група Камянець-Подільський Онлайн
 
У календарі:
Нема подій
Миттєвості Онисима Жука
Автор: Олег Будзей   
28.10.08

Онисим ЖУК — шанована в місті людина. Упродовж майже 19 років він був деканом Кам’янець-Подільського загальнотехнічного факультету — справжньої кузні кадрів для промислових підприємств міста. 11 разів Онисима Михайловича обирали депутатом Кам’янець-Подільської міської ради, в якій він, як правило, очолював постійну депутатську комісію з питань законності, охорони громадського порядку та захисту прав і законних інтересів громадян. Обирали його і членом міськвиконкому.
А ще Онисим ЖУК — надзвичайно скромна людина. Ледве вдалося вмовити його на інтерв’ю. Хоч привід для розмови виявився досить вагомим — 30 листопада Онисиму Михайловичу виповнюється 80.

— Онисиме Михайловичу, звідкіля Ви родом?
— Народився я на Поділлі — в селі Романівка, нині Бершадського району Вінницької області.
— Дитинство — це завжди світлі спогади. Яким було Ваше дитинство?
— Важко тоді жилося. Більшість сільськогосподарських робіт виконувалося вручну або за допомогою коней або волів. Коли в сина голови місцевого колгоспу з’явився єдиний на все село велосипед, то всі діти бігали за ним юрбою, щоб подивитися на той велосипед як на щось дивовижне. Сьогодні начебто смішно, а тоді це були реалії життя.
— Тож, напевно, Ви змалку прилучилися до праці?
— Мої трудові будні розпочалися з п’яти років. Спочатку пас і годував поросят і курей, полов город. Із семи років став пасти худобу. На перших порах мені доручали домашню, яка давала молоко на дві сім’ї, а пізніше і сусідів. Це було особливо важко, бо треба було вставати зі сходом сонця та босоніж гнати худобу по холодній росі та твердих і колючих грудках у далекі яри, де дозволялося випасати домашніх корів. Жили ми впроголодь, їли переважно картоплю, ячмінний суп.
— Як Ви пережили страшний голод 1932—1933 років?
— Хоч я тоді був зовсім малий, але в дитячій пам’яті міцно закарбувалося, як від голоду гинули в селі люди, як ходив на сільський ставок ловити жаб, як у пошуках їжі односельчани падали прямо на ставку і вже не піднімалися… Всім селом ніяк не могли дочекатися весни, коли з’явиться кропива, бо суп із кропиви додавав сил.
— А як із навчанням?
— У Романівці була початкова школа. Навчався я добре. Моя найперша та найдорожча нагорода — це Похвальна грамота від 18 червня 1938 року про успішне закінчення Романівської початкової школи.
А далі довелося щоденно, за будь-якої погоди, ходити в середню школу за 4 кілометри через поле — в сусіднє село Михайлівку. Найважче було, коли наставала глибока осінь, бо доводилося долати непролазні болота. Не легше було і взимку, коли дошкуляли холод і глибокі сніги.
Щоб своєчасно прийти на перший урок, який починався о дев’ятій, з дому потрібно було виходити ще затемна. Додому повертався, коли смеркало. Тож мама давала в дорогу традиційний «полудник» — кусок чорного хліба з цибулею.
Але як важко не було, яка би сильна хуртовина не мела в очі так, що світа Божого не видно, але я не дозволив собі пропустити бодай один урок.
— І ось Ви закінчили семирічку…
— Тільки віддзвенів останній шкільний дзвоник, як почалася війна. Бершадський район був географічно розташований досить близько до західних кордонів країни, тож уже в липні 1941 року гітлерівські загарбники окупували нашу територію. Через важку хворобу батька мені, 14-літньому підліткові, довелося взяти на себе весь тягар турбот про сім’ю: орати, сіяти, косити, молотити, їздити кіньми нарівні з дорослими чоловіками. Ніхто тоді навіть не мріяв про школу, про навчання. Була тільки важка праця і великий страх за життя, бо смерть підстерігала на кожному кроці.
— Після визволення рідного села довелося Вам воювати?
— Романівку визволили ранньої весни 1944 року. Понад півроку працював у колгоспі. Але як тільки мені виповнилося 17, то вже через кілька днів, на початку грудня 1944 року, мене призвали в армію. У Вінниці, на пересильному пункті, нас посадили в «теплушки» та відправили на схід. Довгий час ніхто з нас, новобранців, не знав, куди нас везуть. Але згодом, дивлячись на станції, які проїжджали, зрозуміли: ешелон направляється на Далекий Схід.
До місця призначення добиралися майже два місяці. У дорозі по-справжньому пізнав, що таке сибірська зима. У 40-градусні морози не допомагала кожушина, якою мене екіпірувала мама, не раз буквально примерзав до дерев’яних нарів.
— І куди ж Вас привезли?
— На станцію «Угольная», що неподалік від Владивостока. Тут дислокувався 18-й окремий кулеметний батальйон Артемівського сектора берегової охорони Тихоокеанського флоту. Точніше кажучии, це був батальйон морської піхоти. Завданням батальону було: на десантних судах проникнути на територію, окуповну ворогом, і, закріпившись там, вести бої. Але це в майбутьому, а поки що тривали виснажливі заняття.
— Онисиме Михайловичу, де Ви зустріли 9 травня 1945 року?
— Ми були на стрільбищі, як прибіг спітнілий замполіт роти і з великим піднесенням через гучномовець дав команду: «Кидайте заняття! Перемога! Перемога!» Всі солдати стали обнімати один одного, салютувати з автоматів, радісно гукати «Ура!» Пізніше нам влаштували святковий обід із поліпшеним меню.
— Отож, Вам так і не довелося воювати?
— Святкуючи Перемогу, всі без винятку були переконані, що війна з головним ворогом закінчилася і настало спокійне життя. Але насправді сталося по-іншому. Після переможного травня ми, молоді воїни, упродовж двох місяців проходили інтенсивну підготовку. Навантаження було таке, що не встигали висихати від поту гімнастерки. Важко було збагнути, з чим це пов’язано. У штабах, мабуть, про це знали, але до рядового складу інформація не доходила.
8 серпня 1945 року о першій годині ночі батальйон перевели в бухту Океанську (неподалік від Владивостока). Там по радіо прозвучав виступ Молотова про те, що СРСР оголосила війну Японії. Бойові дії радянських збройних сил розгорталися в Манжурії, Кореї, на Сахаліні та Курильських островах. Нашому батальйону дісталася Корея.
— І які Ваші враження від перших бойових дій?
— Уночі нас висадили на берег поблизу порту Юкі, що в Північній Кореї. А вже вранці розпочалася стрілянина, стали рватися ворожі артилерійські снаряди. У першому ж бою я зазнав легкої контузії в голову. На щастя, батальйон зумів оперативно знищити японські вогневі точки та закріпитися на березі.
Війна з Японією тривала недовго — менше ніж місяць: уже 2 вересня в Токійській бухті на борту американського крейсера «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії. На цьому бойові фронтові дії закінчилися, а з ними завершилася і Друга світова війна.
— Але Ваша військова служба, напевно, на цьому не закінчилася?
— Невдовзі після закінчення війни наш окремий кулеметний батальйон розформували, а особовий склад розподілили на кораблі та в берегові частини військово-морського флоту, дислоковані в порту Сейсін. Моя військова служба спочатку тривала ще довгих три роки у штабі військово-морської бази на узбережжі Північної Кореї. Потім нашу військову частину вивели з Кореї і розмістили в бухті Находка, де була база підводних човнів. Загалом моя служба розтягнулася на сім років — аж до 1951 року.
Проте куди мене не закидала доля, скрізь шукав найменшу можливість продовжити навчання та здобути повну середню освіту. І в червні 1951 року моя мрія здійснилася: у Совєтській Гавані отримав атестат зрілості.
— І що ж Ви вибрали після служби?
— Мені треба було служити до осені 1951 року. Але одного разу в розмові я дізнався, що матроси із середньою освітою, які мають виклики на навчання у вищі навчальні заклади, можуть бути демобілізовані достроково. Тож при допомозі місцевих хлопців, з якими ми разом здобували середню освіту, подав документи в Хабаровський педагогічний інститут. І невдовзі отримав виклик на вступні іспити. А через кілька днів — 12 липня 1951 року — демобілізувався.
— І як Вам навчалося в педінституті?
— Навчання в далекому Хабаровську мене не приваблювало. Тож пішов на ризик. З великими труднощами дістав квиток до Києва. По дорозі зустрів ще двох приятелів, з якими разом закінчував заочну школу. Вони також демобілізувалися та їхали до Києва з наміром вступати до університету.
Приїхавши до Києва наприкінці липня, здав документи на юридичний факультет Київського університету. А через день почалися вступні іспити. Оскільки не встиг заїхати додому, то так у флотській формі і пішов на екзамени. Думаю, що це дуже допомогло мені, — і я став студентом.
— Тоді перефразую запитання: і як Вам навчалося в університеті?
— Нелегко. Особливо перші два роки. На курсі переважали медалісти шкіл Києва та інших великих міст. До них треба було підтягуватися, на них рівнятися. Тому доводилося сидіти над книгами та конспектами і вдень, і вночі.
Усі п’ять років був старостою курсу. Жили ми дружною студентською сім’єю. Міцна студентська дружба зберігалася і в наступні роки. Потім кожної останньої суботи травня зустрічалися у сквері біля університету.
— І куди Вас направили після закінчення університету?
— У Кам’янець-Подільський на посаду помічника прокурора. Приїхав у місто над Смотричем разом із дружиною (одружився я на останьому курсі).
Робота в прокуратурі була досить авторитетною і впливовою, але до душі мені не припала.
— І який вихід Ви знайшли?
— Усе сталося само собою. У березні 1957 року мене запросили в міськком Компартії України й запропонували посаду лектора. Після роздумів і розмови з дружиною я перейшов на звільнену партійну роботу. Пропрацював лектором три роки. Найбільше у роботі подобалося спілкування з людьми. Систематично спілкувався з науково-педагогічною елітою педагогічного та сільськогосподарського інститутів. А бесіди з ректором педінституту Іваном ЗЕЛЕНЮКОМ затягувалися до пізнього вечора. Саме на його прохання та з доброї волі першого секретаря міськкому КПУ Григорія ТОНКОЧЕЄВА я 1960 року без особливих вагань перейшов на викладацьку роботу.
— Які предмети Ви викладали?
— Перші два роки був асистентом кафедри марксизму-ленінізму, забезпечуючи викладання нормативного курсу політичної економії. Згодом учена рада педінституту обрала мене старшим викладачем. Водночас працював над кандидатського дисертацією «Питання економічної теорії в працях Олександра ШЛІХТЕРА». Щоб завершити дисертаційне дослідження, у 1966—1967 роках навчався у річній аспірантурі Київського інституту народного господарства. 1968 року успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. 1970 року мені надали вчене звання доцента.
— Онисиме Михайловичу, найбільше Ви відомі як довголітній декан загальнотехнічного факультету — ЗТФ. Розкажіть детальніше про цей період свого життя.
— На початку 1969 року мене перевели на посаду декана Кам’янець-Подільського загальнотехнічного факультету Київського автомобільно-дорожнього інституту. Пізніше факультет підпорядкували Хмельницькому технологічному інститутові побутового обслуговування (ХТІПО).
Мій робочий день розпочинався ще до восьмої ранку, а завершувався пізно увечері. Адже навчання велося за принципом вечірнього факультету.
— Якщо дивитися в корінь, то Ви фактично були не деканом, а ректором…
— Це справді так. Доводилося не просто організовувати навчально-виховний процес, а й вести активну господарську діяльність. Зокрема, було збудовано два навчальні корпуси, створено розвинуту лабораторно-практичну базу. Вдалося сформувати стабільний, а головне високопрофесійний колектив науково-педагогічних працівників.
— Згадаймо найвідоміших студентів, що навчалися на факультеті.
— Таких дуже багато. Серед них Анатолій ОВЧАРУК, Володимир КРИЛОВ, Іван ГЕРМАКІВСЬКИЙ, Анатолій МАРІКУЦА, Анатолій КАЧУРОВСЬКИЙ, Леонід ДЬЯКОНОВ, Володимир МУЖИЛО, Микола РОЗБАМ, Іван ЦІСАР, Анатолій ШЕВЧУК, Микола КОНДАУРОВ, Григорій РЕШЕТЮК, покійні Іван ВАСИЛЕНКО, Олександр ГАВРИЛЮК.
— Чому закрили факультет?
— Вважаю, що це зробили передчасно. Він ще був потрібний місту. Але наприкінці 1980-х років було взято непродуманий курс на закриття філій вищих навчальних закладів. На жаль, позиція обкому партії у цьому питанні теж не була конструктивною. Так 1988 року місто позбулося загальнотехнічного факультету. Добре, що хоч навчально-матеріальна база перейшла на баланс Кам’янець-Подільського педінституту. Тепер у навчальних корпусах ЗТФ розміщуються фізико-математичний і педагогічний факультети держуніверситету.
— А як склалася Ваша доля після закриття ЗТФ?
— Працював у педінституті на кафедрі економічної теорії.
— За розмовою про роботу ми якось майже не згадували про Вашу сім’ю.
— З дружиною ми виростили двох синів — Віктора та Олександра. Останні роки стали для мене роками найбільших, найболючіших втрат — загинув син Олександр, померла дружина. Маю трьох внучок — Машу, Юлю та Катю.
— Онисиме Михайловичу, 80 років — це багато чи мало?
— Це багато, але пролетіли вони, що й не зоглянувся.

  Коментарі відсутні.
Вам необхідно авторизуватись або зареєструватись, щоб розміщувати коментарі.
< Попер.   Наст. >

Дизайн та розробка Logic Land Ltd.

Меню
Кам'янець-Подільський
Блог
Політика
Комуналка
Статті
Каталог підприємств
Фото
Пошук на сайті
Листівки
Форум
Фестивалі
Карта сайта
Веб-майстру
Групи
Гостьова книга
Бронювання готелів
Партнери сайту
Інформери
Кам'янець-Подільський online
Обмін лінками - отримати код »


Фото
Експорт новин
Новини (RSS 1.0)
Новини (RSS 2.0)
Блог (RSS)
Форум (RSS)
Хто на сайті?
сторінку переглядають:
13 гостей