Важко назвати ще когось, хто в радянський час зробив для популяризації Кам’янця-Подільського стільки, як письменник Володимир БЄЛЯЄВ. Його трилогію «Стара фортеця» видавали, перевидавали, перекладали, екранізували... Недарма 5 листопада 1967 р. серед перших чотирьох почесних громадян Кам’янця-Подільського поруч із двома революціонерами та заслуженим лікарем був і Володимир Павлович (а оскільки почесних в ухвалі міськради розташували за абеткою, то БЄЛЯЄВ очолив цей список). А що ми знаємо про нашого знаменитого земляка?
РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ
20 лютого 1990 р. в Москві на 81-му році життя закінчився земний шлях письменника – лауреата Сталінської та Шевченківської премій. Поховали його на Троєкуровському кладовищі. Було створено комісію з літературної спадщини Володимира БЄЛЯЄВА. Її секретар – донецький журналіст Юрій НАУМОВ, який був у дружніх стосунках із письменником і його дружиною – актрисою МХАТу Тетяною ЗАБРОДІНОЮ, зробив усе можливе для збереження архіву письменника. Юрій Васильович зібрав практично все, що стосувалося творчості БЄЛЯЄВА, на його дачі в Передєлкіно та в московській квартирі. Щоб архів не розтягнули, вивіз його в Маріуполь і розмістив у своїй однокімнатній квартирі, маючи намір якнайглибше зануритися в творчість письменника.
Так гадалося, але не так сталося. Раптова смерть Юрія НАУМОВА не дала здійснитися цим планам. А вдові журналіста бєляєвські папери геть були не потрібні, тож вона надумала розпалювати ними пічку в своєму приватному будинку. Проте вчасно схаменулася, поїхала в Донецьк до історика та письменника Віктора ПРУДНИКОВА та запропонувала йому посприяти в тому, щоб передати бєляєвські папери в Донецький обласний державний архів або в краєзнавчий музей.
Віктор Васильович, отримавши архів БЄЛЯЄВА, вирішив спочатку попрацювати з ним. 2001 р. в донецькому видавництві «Лебідь» він видав нариси Володимира БЄЛЯЄВА «На транспортах свободи». Вони присвячені морякам північних конвоїв, які під час Другої світової війни, згідно з американським законом про ленд-ліз, привози¬ли з-за океану на Крайню Північ – у Мурманськ і Архангельськ – зброю, боєприпаси та продукти для Червоної армії.
А відкривали книгу досить детальна (на 10 сторінок) автобіографія Володимира БЄЛЯЄВА, написана 10 січня 1970 р., та розлогий (на півсотні сторінок) нарис Віктора ПРУДНИКОВА «Письменник В.П.Бєляєв», побудований на матеріалах збереженого архіву Володимира Павловича. Перед нами уперше відкрився наш земляк без ретуші та гриму, таким, яким він був у житті. Оскільки книга вийшла надто обмеженим накладом – усього тисяча примірників, то кам’янчанам, на жаль, вона практично невідома.
ЯК БЄЛЯЄВ СЕБЕ ЗІСТАРИВ
Передусім архів дозволив Вікторові ПРУДНИКОВУ розкрити таємницю дати народження Володимира БЄЛЯЄВА. Адже в різних автобіографіях письменник указував її по-різному: то 21 березня 1907 р., то 21 березня 1909 р. (обидві дати – за старим стилем). Серед півтора десятка автобіографій, що зберігалися в архіві письменника, знайшлася та, в якій Володимир Павлович пояснив розбіжність у два роки між офіційною та справжньою датами свого народження:
«Так как наш город был расположен совсем близко от тогдашней границы с боярской Румынией и панской Польшей, а вблизи границы по Рижскому договору с Польшей нельзя было нам держать регулярные военные части, это обстоятельство использовалось внутренней и зарубежной контрреволюцией. Единственным подспорьем пограничному отряду ГПУ, который дислоцировался тогда в нашем городе, были части особого назначения – ЧОН, состоящие из коммунистов и комсомольцев. Но в ЧОН принимали только комсомольцев 1907 года рождения. Желая носить почетное звание чоновцев, иметь учетную карточку и оружие, я и несколько моих товарищей прибавили себе по два года, прошли медкомиссию в окрвоенкомате, и это дало нам возможность параллельно с учебой принимать участие в военных действиях ЧОНа, который в пограничных западных округах просуществовал до осени 1925 года».
ТАЄМНИЧІ БАТЬКИ
Про своїх батьків письменник або нічого не розповідав, або говорив надто скупо: «Мать служила машинисткой и мед¬сестрой». А ось збережений в архіві письменника відгук про батька: «Мой отец хотя и работал на советской работе, но придерживался отсталых взглядов, был очень религиозен. Последнее обстоятельство обостряло отношения с отцом, и я вполне оправдывал мать, которая вышла в 1921 году замуж за другого, прибывшего в город с военной частью командира Красной армии. В 1922 году, под непосредственным влиянием комсомола, я собрал все, какие были в доме иконы, и выбросил их в мусорный ящик. Отец жестоко избил меня за это, с той поры я порвал с ним всякие отношения и перешел жить к матери, которая в это время уже работала заведующей бельевым складом, а затем – техническим секретарем-машинисткой в окружной совпартшколе».
1952 р. літературознавець і журналіст Анатолій ЙОЛКІН, який опрацьовував твори БЄЛЯЄВА, оскільки той був не надто грамотним (зате, як ніхто, умів на льоту схопити проблему), попросив письменника відповісти на низку біографічних запитань. Володимир Павлович, який перебував тоді в санаторії на Кавказі, люб’язно відповів Анатолієві Сергійовичу. Зокрема, розповів, що в їхньому будинку в Кам’янці-Подільському було багато книг. Серед авторів – Антон ЧЕХОВ, Федір ДОСТОЄВСЬКИЙ, Микола ГО¬ГОЛЬ, Лев ТОЛСТОЙ, Олексій ПИСЕМСЬКИЙ, Іван ТУРГЕНЄВ, Олександр ПУШКІН, Олексій ПОТЄХІН, Дмитро ГРИГОРОВИЧ, Павло МЕЛЬНИКОВ-ПЕЧЕРСЬКИЙ, Жуль ВЕРН, Фенімор КУПЕР, Роберт СТІВЕНСОН, Артур КОНАН-ДОЙЛЬ, Едгар ПО та інші.
Уперше письменник назвав прізвище своєї бабусі по лінії матері – ЛОПАТТО. Вона була двоюрідною сестрою російського письменника Вікентія ВЕРЕСАЄВА (справжнє прізвище – СМІДОВИЧ). Повідомив також, що батько матері Володимир ЛОПАТТО брав участь у польському повстанні, писав вірші, служив у прикордонній російській сторожі, багато мандрував. А ось про батька та матір письменник чомусь не проронив ні словечка.
До речі, батько Вікентія ВЕРЕСАЄВА – лікар і громадський діяч Вікентій Гнатович СМІДОВИЧ (1834–1894) – народився в Кам’янці-Подільському.
ЧИСТОЇ ВОДИ ДВОРЯНИН
Правду про батьків письменника не знали ні його друзі, ні його дружини. Остання з них – актриса Тетяна ЗАБРОДІНА – через півтора місяці після смерті чоловіка звернулася в Кам’янець-Подільський до одного з друзів Володимира Павловича з проханням довідатися, ким насправді були батьки письменника. Ось відповідь, яка надійшла з Кам’янця-Подільського:
«Я обещал Вам узнать о родословной Владимира Павловича. Так вот, отец Владимира Павловича – дворянин, царский офицер – САЦЕВИЧ Павел (отчество пока не установил), был замучен голодом в 1933 году в тюрьме Каменец-Подольска. Говорят, что был посажен туда за то, что не платил налоги. Но на самом деле люто ненавидел власть и, кажется, небезосновательно.
Мать Владимира Павловича – Валентина Владимировна САЦЕВИЧ, урожденная ЛОПАТТО, дворянка. Была в лагерях как жена врага народа. А враг – это ее второй муж, комиссар. Валентина Владимировна была арестована в 1937 году в Виннице, где служил ее муж. Вернулась из лагерей «не в своем уме». Поселилась в селе Залучье, там, где жил ее родной брат ЛОПАТТО Николай Владимирович. Валентина Владимировна 1888 года рождения, умерла и похоронена в селе Залучье.
Отчим Владимира Павловича – БЕЛЯЕВ Ефим Логвинович, арестован в 1937 году в Виннице. Не вернулся...
Дядя Беляева – Николай Владимирович ЛОПАТТО – женился на простой крестьянке, и его родня, дворяне, от него отказались. Правда, через десяток лет его простили и им не гнушались. Здесь, в Залучье, родилась Таня, двоюродная сестра Владимира Павловича.
Так вот, Владимир Павлович БЕЛЯЕВ-САЦЕВИЧ – чистой воды дворянин, что, при Вашем желании, можно удостоверить документально...
Дворяне ЛОПАТТО жили в Киеве, по улице Дикая, 11, в двухэтажном доме. Это где-то около Спортивного поля... В доме, принадлежащем отцу Владимира Павловича – САЦЕВИЧУ – в Каменец-Подольске, находится детский сад».
Заглянувши в Подільський адрес-календар за 1895 р., укладений Віктором ГУЛЬДМАНОМ, ми дізнаємося, що тоді Павло Федорович САЦЕВИЧ працював у Кам’янець-Подільському окружному суді помічником секретаря суду.
Коментуючи наведений вище лист, Віктор ПРУДНИКОВ зауважує: «Вот, оказывается, такая родословная была у советского писателя Владимира Павловича БЕЛЯЕВА, которую он, как мог, скрывал, дабы не лишиться тех привилегий, которыми пользовался при жизни как член Союза советских писателей, а может быть, – и головы».
НАСТУКАВ...
Порвавши з батьками, які належали до огидного йому класу експлуататорів, Володимир БЄЛЯЄВ приймає комуністичні догми, починає їх посилено пропагувати. Ось характерний приклад, описаний пізніше самим письменником:
«На исходе 1922 года, возмущенный старыми порядками в новой трудовой школе, я впервые взялся за перо для того, чтобы написать заметку «Пансион для благородных учителей». Отпра¬вил эту заметку в губернскую «Рабоче-крестьянскую газету»... Первая разоблачительная корреспонденция о старорежимных порядках в нашей школе произвела впечатление разорвавшейся бомбы. Достаточно сказать, что учительница французского языка, которую я изобличал в насаждении нравов царской гимназии в советское время, опасаясь, по-видимому, дальнейших разоблачений, через несколько дней убежала за границу к своему мужу, какому-то дельцу на заводе «Ситроен» в Париже».
Коментуючи цей епізод, Віктор ПРУДНИКОВ пише: «Первый успех и первые радости. И никаких угрызений со¬вести хотя бы потому, что учительнице, которая сеяла в умах воспитанников советской трудовой школы «вечное и доброе», нанесен моральный ущерб, к тому же еще она вынуждена была бежать за границу».
РОБІТНИЧИЙ ГАРТ І СУХОТИ
Володимир БЄЛЯЄВ розуміє, щоб у пролетарській державі посісти гідне місце, потрібно поваритися в «пролетарському котлі». Закінчивши 1923 р. першу трудову школу, створену на базі гімназії, Володимир наступного року вступає до Кам’янець-Подільської школи фабрично-заводського навчання імені Балабанова при заводі «Мотор» і працює в її ливарному цеху. Навесні 1926 р., закінчивши навчання, БЄЛЯЄВ здобув професію ливарника п’ятого розряду. За рознарядкою Вищої ради народного господарства України він їде у Бердянськ, де працює в ливарному цеху машинобудівного заводу. Водночас бере активну участь у комсомольському житті заводу, друкується в багатьох газетах і журналах.
Робітничий гарт давався нелегко. В автобіографії письменник занотував: «Работать приходилось в очень тяжелых условиях на медном литье, затем – на сером чугуне в цехе, построенном еще старым владельцем – английским заводчиком Джоном ГРИЕВЗОМ. Летом 1927 года я заболел туберкулезом».
ВИКРИТТЯ ЗА ВИКРИТТЯМ
Наступним кроком у становленні Володимира БЄЛЯЄВА стала робота газетярем. Ось як він розповідає про цей період свого життя в автобіографії: «Как рабкор-выдвиженец, был выдвинут на работу в газету «Червоний кордон» – орган Каменец-Подольского, Проскуровского и Могилев-Подольско¬го окружкомов КП(б). Находясь в штате редакции, заведую бюро расследований, освещаю в газете шпионские и бандитские процессы, работаю разъездным специальным корреспондентом по Западной Подолии и Надднестрянщине, самостоятельно выпускаю в Могилев-Подольске номер окружной газеты, посвященный 10-летию Октября. Попутно печатаюсь в центральной прессе и по заданию Каменец-Подольского погранотряда, ведущего борьбу с опорными пунктами Ватикана вдоль западной границы, печатаю целую серию статей «Контрреволюция под маской ксендза». Постепенно обстановка на границе становится менее напряженной, но зато в промышленных районах страны раскрываются такие организации, как Промпартия, а в Донбассе «Шахтинское дело». По приглашению Донбасской газеты «Молодой рабочий» в 1928 году переезжаю на работу в Донбасс (город Сталино), заведую комсомольским отделом, выпускаю «Литературные страницы», а также разъезжаю по шахтам и заводам Донбасса как специальный корреспондент, выступаю в газете с циклом статей «По следам Шахтинского дела».
Ранней весной 1929 года уезжаю по призыву в Красную армию в свой родной город Каменец-Подольск. После оформления призыва меня военкомат отпускает «до особого распоряжения». Имея свободное время, принимаю предложение ответственного редактора межокружной газеты «Червоний кордон» М.РОВИНСКОГО и уезжаю в Могилев-Подольский редактировать выездную газету «Червоний кордон». Получив в Могилевском окружкоме партии автомашину, печатную машинку – «лилипутку», винтовки и деньги, вместе с набранным штатом рабочих-печатников, уезжаю в села пограничных районов, где началась коллективизация, и номер за номером выпускаю газету. Работать приходилось в очень сложных условиях. Кулачество оказывало страшное сопротивление коллективизации, а рядом с нашей выездной редакцией свирепствовала диверсионная банда атамана Козака. У наборных касс стояли винтовки».
ВЕЛОСИПЕД ВІД ВОРОШИЛОВА
Після служби в армії БЄЛЯЄВА в листопаді 1930 р. направляють на роботу в оборонну промисловість Ленінграда. В серпні 1931 р. він став членом ВКП(б).
Як ударника виробництва Володимира БЄЛЯЄВА преміювали велосипедом, який йому вручив сам Климент ВОРОШИЛОВ.
А ось із вищою освітою не склалося: «Работая на заводе, занимаюсь на вечернем отделении педвуза имени Герцена, но, ввиду необходимости работать сверхурочно по выполнению создания нового танка Т-36, вынужден был уйти со второго курса и дальше пополнять свое образование самостоятельно».
КВАРТИРА ВІД ЗАВОДУ
У БЄЛЯЄВА була реальна можливість здобути вищу технічну освіту: «В начале 1934 года на каждом заводе такого типа, как наш, все ответственные работники должны были быть зачислены в ФОН («Факультет особого назначения»), к ним должны были приезжать профессора и преподаватели, и каждому абитуриенту представлялась возможность таким образом получить и высшее техническое образование».
Але БЄЛЯЄВА все більше приваблювала література. Тож виникла дилемма – ким далі бути: інженером чи літератором? Володимир Павлович просить директора заводу та партійну організацію (а без неї комуніст не мав права на жоден самостійний крок) відпустити його на літературну роботу. В автобіографії письменник зазначає: «По «любовному» согласию с директором завода Н.В.БАРЫКОВЫМ я ушел с завода (получив в благодарность за свою работу отдельную квартиру на Старо-Невском) и стал работать в ленинградском журнале «Литературный современник» заведующим отделом. К этому времени мои рассказы печатают журналы «Ленинград», «Залп», «Резец», а журнал «Смена» предлагает мне быть ее представителем в Ленинграде, и я принимаю это предложение».
УРОКИ ВІД МАРШАКА
БЄЛЯЄВУ повезло: його літературним наставником у ці роки був Самуїл МАРШАК, який тоді працював у Ленінградському відділенні Державного видавництва дитячої літератури. За наполяганням Самуїла Яковича Володимир Павлович декілька разів переробляв оповідання «Ровесники», яке стало основою трилогії «Ста¬ра фортеця». МАРШАК нещадно критикував оповідання, говорив: «Поймите, дорогой, даже если Вы вво¬дите в повествование второстепенного героя, даже если он за¬нимает в Вашей книге всего несколько страниц, Вы должны знать о нем во сто крат больше, чем узнает читатель».
Пізніше БЄЛЯЄВ занотує про МАРШАКА: «Ему я по гроб жизни благодарен и за то, что он поддержал во мне желание писать, и что учил работать над словом (помню, как вдохновенно он декламировал нам, молодым, известное стихотворение Тютчева «Люблю грозу в начале мая», буквально упиваясь звучанием каждой строфы), и что посоветовал мне написать трилогию «Старая крепость».
ПІД КОВПАКОМ
Не обминули Володимира БЄЛЯЄВА і репресії. Знову надамо слову письменнику: «Осенью 1936 года, по заявлению, написанному другим литератором из корыстных побуждений, после короткого разбора этого заявления бывший уполномоченный КПК по Ленинградской области РУБЕНОВ отнял у меня партийный билет и, вынося решение о моем исключении из партии, предложил органам НКВД арестовать меня. Двадцать пять дней органы НКВД проверяли мое дело пока я находился в заключении, а затем, полностью меня реабилитировав, 28 сентября освободили «за прекращением дела», сообщив мне, что я могу вовсе не писать об этом задержании в анкетах. Однако моя апелляция, после долгих мытарств, только весной 1937 года попала в выездную тройку КПК при ЦК ВКП(б) в Ленинграде, которая, хотя и отменила прежнее решение РУБЕНОВА (в это время уже расстрелянного), но перевела меня в кандидаты сроком на один год».
Відновитися в партії виявилося справою нелегкою. Розповідає Віктор ПРУДНИКОВ: «На этом партийные дрязги не закончились. На писателя Беляева продолжали писать доносы, как в свое время писал доносы и он. Система слежки и доносительства работала исправно. Бдительность перерастала во всеобщую подозрительность. Полностью восстановиться в партии после годичного срока пребывания в кандидатах никак не удавалось. Беляев продолжал «апеллировать» до 1941 года, война приостановила эти апелляции. Лишь в 1944 году он был восстановлен в партии, будучи в Архангельске, причем, ему сохраняют партийный стаж – с 1931 года – и записывают в учетную карточку факт проведения общественной и партийной работы как писателя-коммуниста».
ІРЕНА
Восени 1939 р. під час відрядження в Західну Україну Володимир Павлович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Іреною Чеславівною РУТКОВСЬКОЮ. Вона втекла з Варшави, окупованої німцями, і пробиралася в містечко Шепетово, поблизу Білостока, де жила її мати Стефанія РУТКОВСЬКА.
Ірена – журналістка. Народилася 1914 р. у Варшаві в сім’ї польського держслужбовця. Закінчивши 1933 р. гімназію, працювала адміністративним співробітником у літографії, а далі – в польській спортивній пресі. Перед початком Другої світової війни трудилася журналісткою в газеті «Пшегльонд мотоциклови» («Мотоциклетний огляд»).
Наречену БЄЛЯЄВ відразу відвіз у Ленінград. Весілля зіграли влітку 1940 р. Молодята жили творчим життям. Ірена Чеславівна почала працювати над книгою «В обложеній Варшаві», а Володимир Павлович трудився над нарисами про доблесну Червону армію.
28 червня 1941 р., на шостий день Великої Вітчизняної війни, в БЄЛЯЄВИХ у Ленінграді народився син.
У БЛОКАДНОМУ ЛЕНІНГРАДІ
Настала перша блокадна зима. Володимир Павлович так згадував ці дні: «Лишения, связанные с голодом, с продовольственными ограничениями, переход на дневной рацион, состоящий из 125 блокадных граммов, лично я переносил очень тяжело. Уже в ноябре начались признаки дистрофии – сперва мокрой (опухание), затем сухой (высыхание тела). Старался делать, что только мог для обороны города: писал очерки для Ленинградского радио, выступал перед микрофоном, читал раненым бойцам и офицерам, лежавшим в госпиталях, литературные произведения».
Розповідає Віктор ПРУДНИКОВ: «В январе 1942 года писатель пробирался пешком с Петроградской стороны на Васильевский остров к своему другу, чтобы раздобыть чего-нибудь съестного для больной жены и восьмимесячного сына. Тут силы его совсем покинули, и он свалился в сугроб на проспекте Пролетарской Победы. Его подобрал военный патруль, состоящий из моряков-балтийцев. Кто-то из них обнаружил на снегу выпавший из кармана писательский билет. Дистрофика-«доходягу» доставили в ближайшую больницу, а точнее в родильный дом имени Видемана».
Хоч у пологовому будинку практично не було ліків, крім мікстури від кашлю, зате тут намагалися хоча би раз на день давати гарячу їжу. У письменника поступово стали відновлютися втрачені сили.
У лютому 1942 р. письменник із сім’єю евакуювався до Архангельська. Там дорослих пощастило поставити на ноги, а син БЄЛЯЄВИХ помер від дистрофії.
СМЕРТНИЙ ВИРОК ВІД ОУН
У серпні 1944 р. Володимир БЄЛЯЄВ як кореспондент Всесоюзного радіо повернувся в Україну – у Львів.
Прямота, з якою письменник кидався у відкритий бій із націоналістами, викликала повагу до нього в одних і ненависть в інших. Усе це не могло не впливати на становище кореспондента Радінформбюро.
Діяльність письменника в Україні була не до душі декому у Львові, Києві та навіть у Москві. В середині листопада 1946 р. БЄЛЯЄВУ повідомили, що кореспондентський пункт Радінформбюро у Львові ліквідовується. Володимир Павлович мав вислати в Москву кореспондентське посвідчення, а фінансовий сектор провести з ним остаточний розрахунок.
Такой поворот став ударом для письменника, цього він аж ніяк не чекав. У листі Соломонові ЛОЗОВСЬКОМУ, одному з керівників Радінформбюро, Володимир Павлович пробує відстояти місце кореспондента, посилаючись на свої заслуги перед партією та літературні заслуги. Водночас признається: «В отделе корреспондентской сети меня не очень любили за то, что я обращался с письмами непосредствен¬но к Вам и требовал конкретного руководства в зависимости от района, в котором работает корреспондент. Преследовал я одну цель – общего улучшения работы Совинформбюро, а не какие-то личные соображения».
До цього додалися негаразди в сім’ї. Народження доньки Божени вимагало додаткових матеріальних витрат, на чому наполягала Ірена Чеславівна. Вона радила чоловікові не псувати стосунків із людьми, з якими він працює, особливо в літературних колах. Але БЄЛЯЄВ, вважаючи, що як письменник він давно відбувся, думав, що йому не загрожують жодні бурі: партія завжди візьме його під свій захист. Тож дружині відповів відомим афоризмом: «Жить только для семьи – животный эгоизм, жить только для одного человека – подлость, жить только для себя – позор».
Надії на партію не виправдалися. Володи¬мир Павлович пересварився з багатьма своїми колегами-письменниками, передусім із Петром КОЗЛАНЮКОМ, керівником Львівської письменницької організації. Ще не¬давно він його боготворив, а тепер заявляв, що КОЗЛАНЮКУ не можна «одночасно керувати організацією та редагувати її орган – журнал «Радянський Львів», бо це відбивається на якості роботи».
БЄЛЯЄВ також зостався без підтримки відомого письменника Петра ПАНЧА, за його словама, націоналіста, нази¬вав і Ірину ВІЛЬДЕ «націоналісткою, яка хитро пристосувалася до радянської дійсності». Він завжди розраховував на Ярослава ГАЛАНА, свого однодумця. Але в жовтні 1949 р. ГАЛАНА було вбито.
Проте БЄЛЯЄВ як войовничий атеїст і далі боровся з уніатською церквою та націоналізмом. Організація українських націоналістів заочно винесла йому смертний вирок. Тож Володимир Павлович озброївся пістолетом, навіть деякий час мав охорону. Жити у Львове ставало не під силу...
РОЗЛУЧЕННЯ З ІРЕНОЮ
1957 р. Володимир БЄЛЯЄВ та Ірена РУТКОВСЬКА розлучилися. Віктор ПРУДНИКОВ зазначає: «Читая объяснительную записку в нарсуд по поводу развода, даже не верится, что ее сочинял человек, произведениями которого зачитывалась вся страна». Письменник звинувачує дружину в легковажності, в нерозумінні значення його громадської діяльності, в постійному намаганні «жить не по средствам» і робить висновок, що вона «потеряла право на уважение и доверие к себе».
Збереглося декілька листів Ірени РУТКОВСЬКОЇ до Володимира БЄЛЯЄВА. В одному з них, датованому 1953 роком, вона, зокрема, пише:
«Я считаю совершенно ненормальным и нежелательным то положение, что я должна жить с вашей матерью под одной крышей, в то время, как вы – ее сын, по существу, третий год не живете дома и бываете в нем лишь наездами по 6-9 дней. Ваша распущенность (беспримерная, впрочем), ваши любовницы, которых вы меняете каждые 5 лет, ваше безразличие, вернее враждебное отношение к семье, осложнили мое отношение к вашей матери... Вы развратничаете безудержно 8 лет, а я, ваша жена, должна проводить время с вашей матерью, человеком больным физически и психологически... Раньше, возможно, я бы надеялась заслужить рай в награду за все то, что приходится мне терпеть. Но я, как вы знаете, в бога не верю, и на вашу благодарность рассчитывать не приходится...».
Ось така печальна історія. Але з пісні, як кажуть, слів не викинеш.
ОЛЕНА ЧАЙКА
Розлучення боляче вдарило по самолюбству Володимира Павловича. Але невдовзі він одружився вдруге та відправився у весільну подорож у Польщу. Дружиною письменника стала мистецтвознавець Олена ЧАЙКА. В одному з листів Володимир БЄЛЯЄВ повідомляв: «Я и моя жена Елена Николаевна Чайка получили приглашение редакции журнала «Пшиязнь» посетить ПНР, и в течение ноября и половины декабря 1958 года пребы¬вали в различных городах и селах Польши».
Шлюб, як це часто буває із поспішним другим шлюбом, виявився нетривалим.
МОСКВА. ЗАБРОДІНА
1960 р. Володимир БЄЛЯЄВ переїхав до Москви – високі покровителі та друзі виклопотали йому столичну прописку та житло. Тут він прожив 30 років (аж до смерті).
У Москві письменник познайомився з актрисою Московського художнього академічного театру Тетяною ЗАБРОДІНОЮ (1925–1993) та одружився з нею. Можливо, їх зблизило те, що Тетяна Андріївна теж була блокадницею. В листі одній із знайомих вона писала: «Война застала меня, молодую студентку, в Ленинграде, так что все 900 дней блокады я была там... Ела кошек, чудом осталась жива, но здоровье уже было подорвано».
Перший чоловік Тетяни Андріївни загинув в автокатастрофі.
ВІН ЛЮБИВ ДОНЬКУ, ПАРТІЮ ТА КДБ
Як же склався третій шлюб письменника? Знову надамо слово Віктору ПРУДНИКОВУ:
«Была ли счастлива Татьяна ЗАБРОДИНА во втором браке? Скорее всего испытала то же самое, что испытывала в свое время и Ирэна Чеславовна, первая жена БЕЛЯЕВА. Трагедия заключалась еще и в том, что Владимир Павлович запил «по черному». Когда он окончательно сломался, сказать трудно. Об этом могла бы поведать жена, но и Татьяны Андреевны уже нет в живых. Быть может, тогда, когда погибла дочь в результате несчастного случая. Дочь он любил, как обычно родители любят своих детей. И дочь любила отца. Остались как память о ней трогательные, полные детских надежд письма.
Беляев по своей натуре – человек сложный и противоречивый, если кого и любил, кроме дочери, то только партию и КГБ, был предан им до фанатизма. Я не преследовал цель глубоко исследовать эту сторону деятельности писателя, его взаимоотношений, как он говорил, с «директивными органами», для меня было достаточно тех писем, – а их наберется более полсотни, которые он писал в эти органы, чтобы судить об этих взаимоотношениях.
По моему глубокому убеждению, писатель БЕЛЯЕВ – жертва не только обстоятельств, скорее, жертва времени, в котором он жил. Человек не заурядный, более того, не бесталанный, однако, пристрастившись к вину, он за последние 30 лет так ничего существенного и не написал. Жил прошлыми заслугами. Известно, что былые заслуги годятся только для мемуаров. Упивался славой, известностью, как мифологический Нарцисс любовался своей красотой. И пил...
Чтобы не быть в кругу семьи и друзей, старался уехать в какую-нибудь командировку под предлогом «творческой необходимости». Его видели то в круизе, то в отдаленном гарнизоне, то на курорте, где писатель «расслаблялся» на всю катушку».
БЕЗУСПІШНІ СПРОБИ
Як не боролася Тетяна Андріївна з п’янством чоловіка, нічого не допомагало. Довідавшись про його «гастролі» в Польщі, актриса писала:
«Неужели ты не понимаешь, что ты был за пределами своей Родины, что вокруг хоть и друзья, но все же чужие. Ты там не просто частное лицо, а советский писатель. Почему ты до сих пор не можешь этого понять?
Я твое беспричинное пьянство воспринимаю как личную обиду и оскорбление. Мне кажется, что тебе не мешало бы посмотреть на себя в зеркало и в свой паспорт. Я совершенно не хочу тебя унизить, сказать, что ты стар, о нет! Просто мне кажется, что в твоем возрасте надо быть уже серьезнее, серьезнее относиться к своей жене, семье, дому, а не порхать веселым женихом или просто неженатым мужчиной...
Если у тебя 21 июня будет помято личико, не встречай меня на аэродроме. Встретимся дома».
Пробувала Тетяна Андріївна залучити лікарів і друзів, щоб ті допомогли письменникові. Збрерігся лист однієї з її подруг, викладача Московського університету, датований ще 1967 роком:
«Давайте будем до конца честны, Владимир Павлович, как бывают честны случайные ночные собеседники в поезде. Давайте отбросим все оправдательные аргументы – и необходимость нервной разрядки, и встречу старых друзей, и сотни других причин... Вино – Ваш враг номер один. Вот уже несколько лет Вы не можете сесть за продолжительную работу. Причина тому одна – состояние Вашей нервной системы, которое усугубляется и закрепляется вином. Это оно гонит Вас с рабочего места, бросает в различные поездки, заставляет браться за всякие выступления, беседы и встречи, чтобы потом снять реактивность вином...
Вам нужно сейчас понять только одно: Вашу совместную жизнь лихорадит один единственный, но очень существенный момент – состояние Вашей нервной системы. Это и только это толкает вас к спасительному вину, не дает Вам работать, затрудняет и без того сложный про¬цесс налаживания совместной жизни двух сложившихся людей».
Наприкінці авторка листа підсумовує:
«В конце концов, природа и судьба были щедры к Вам: они одарили Вас разумом, талантом, обаянием, человечностью, дали Вам возможность выразить себя (как редко это удается и талантливым, и думающим, и работящим людям). А то, что не обошли Вас жизненные испытания, так ведь без них не только писатели, но и просто человек не рождается!
А Татьяна, Татьяна, по моим понятиям, по своей человеческой сущности, – явление редкое и очень ценное. Близость с таким человеком очищает душу, дает стимул к жизни.
Извините, что «залезла» в чужую жизнь. Вы имели возможность и не читать это письмо».
Володимир Павлович так і не зумів гідно оцінити свою дружину. Не зумів і, здається, не хотів. А вона за його життя боролася до останнього його дня. Змирилася з думкою, що БЄЛЯЄВ навряд чи створить щось вартісне, але намагалася посадити його за робочий стіл, щоб він хоча б опрацював те, что давно написано, але потребувало суттєвої правки.
ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ЛЮДЯМ
Письменник Овідій ГОРЧАКОВ говорив про Володимира Павловича: «Были у него ошибки и завихрения, выступал он против католической церкви, не пони¬мая, что эта церковь «обречена» на возрождение, как сегодня и наша православная церковь, боролся с национализмом... Но я счастлив, что дружил с Володей БЕЛЯЕВЫМ».
Працюючи ще у Львові, Володимир Павлович якось сказав своему приятелеві, нині письменникові Олександру БАЙГУШЕВУ: «О писателе судят не по тому, как он пил и гулял, а по тому, что он оставил людям».
Опубліковано в газеті «Подолянин» 24 жовтня 2008 року.
Ілюстрації:
Портрет Бєляєва
Тетяна Забродіна у фільмі «Коли козаки плачуть», 1963 р.
Могила Бєляєва та Забодіної на Троєкуровському кладовищі в Москві
|