Державна памятка природи місцевого значення знаходиться між селами Залуччя та Нігин на лівому березі річки Смотрич.
Печера розташована у вапняках верхнього тортону і заглиблена на половину висоти прямовисної скелі каньйону Смотрича. Досліджувана довжина печери сягає 60м і являє собою систему вузьких і невисоких ходів та невеликих залів.
Згідно переказів старожилів у великій печері і переховувались
жителі с. Залуччя та Черче від татаро-турецьких нападників.
Пройшли роки. Серед місцевих жителів живе легенда про нескореність сельчан чужинцям і про те, як татари, виявивши печеру і схованих у ній людей, і не зумівши проникнути, розвели біля входу велике вогнище із гречаної соломи й видушили всіх димом.< br /> У 1826 році польський поет “української школи” Мавриній Гославський, який провів своє дитинство в Нігині, а пізніше вчителював в навколишніх селах, одним з перших використав легенду про Залучанську печеру у своїй поемі “Поділля”.
Відомий російський письменник і мовознавець В.Даль у 1831р. деякий час працював у цих краях санітарним лікарем, коли лютувала холера. Тут він у селі Черче записав легенду про страшні муки місцевих жителів від татарських та турецьких орд. На основі подільських вражень він написав історичну повість “Подолянка”, а також “Червоноруські оповідання”.
Наприкінці XIX століття (120 років тому) Залучанські печери дослідив археолог, професор Київського університету В.Б.Антонович. Сміливо, з небезпекою для свого життя, поліз він із мотузкою в руках до головної печери. Він описав головну печеру і склав її план. На сторінках журналу “Киевская старина”, травень 1884р. дослідник повідомив, що йому вдалося пройти вузьким і низьким коридором головної печери 42м. Далі прохід був завалений величезною кам’яною брилою, що зірвалася зі стелі. Бокові ходи розгалужуються в різних напрямках і на різних рівнях, поволі звужуючись настільки, що проникнути далі неможливо. Натічних форм у печері немає. Місцями звивистий коридор розширюється, утворюючи камери діаметром приблизно 3-7м та висотою кілька метрів. Дно коридора і камер кам’яне. Іноді воно встелене м’яким намуловим шаром глини, щебеню та чорнозему. В печері В.Антонович виявив багато кісток “людських та звірячих” - писав відомий дослідник Поділля Е.Сіцінський. Ці кістки В.Антонович привіз на з’їзд археологів в Одесу.
Видатний російський вчений Д.Анучін ствердив, що частина кісток, які належали людям недавнього часу (черепи, скелети), були винесені з печери і поховані на березі річки Смотрич, біля входу до печер.
У 1899 році на могилі поставлено пам’ятник з написом “Священно-действием епископа Дмитрия Подольского и Броцлавского здесь похоронены кости 3 июля 1891 года християн, удушенных татарами и изнесенных из этих пещер”.
Промайнуло вже 113 літ від дня захоронення жертв татарських нападників і про цю трагедію пам’ять народна не погасла. Хоч річка Смотрич змінила своє русло і там, де колись була могила, тепер тече річка, неможливо змити пам’ять людей. Частина надгробку з написом збереглася і експонується у Кам’янець-Подільському державному історико-архітектурному заповіднику (нині НІАЗ “Кам’янець”).
Туристи і ті краєзнавці, які відвідують ці історичні місця, висловлюють свої бажання, щоб біля входу в печеру поставили пам’ятник жертвам, які загинули у важких муках в печері, ховаючись від татарської орди.
У 1970 році тернопільські спелеологи провели в Залучанській печері повторну топографічну зйомку. П’ятдесят метрів - така загальна довжина ходів, які вдалося обстежити. Далі змикаються щілини і йдуть завали, гора наглухо закрила свої надра. Тільки мовчазний камінь у тисячолітніх зморшках береже пам’ять про тих нещасних, щоскінчили останні, жахливі в муках, хвилини життя у цій холодній могилі.
Ось чому нині живуче покоління людей не повинно залишатися байдужим до подібних святинь історії краю і власного роду.
Печера - це спадщина природи у поєднанні з історією, а тому нам, людям нічого не залишається як зберігати й охороняти її в ім’я майбутнього.

19.02.2004р. Склав: Ковальчук С.І.